Читати книгу - "Де зерно, там і полова, Кропивницький"

А вже тая чор­ня­вая

Ту­жить пе­рес­та­ла!

Де моє до­ро­ге на­мис­то? Де мої персні? До Андрія поїду, на­ря­жусь, як па­ва, як кра­ля, і в вічі йо­му за­ре­го­чусь. (По­ка­зує ру­кою). Ди­вись, ди­вись, як йо­го ко­хан­ка-по­лю­бов­ни­ця на ме­не бо­яз­ко ди­виться. Чо­го ти на ме­не так визвіри­лась? Візьми йо­го, го­луб­ко, собі, я тілько за тим і приїха­ла, щоб пог­лу­зу­ва­ти та насміяти­ся над ва­ми обо­ма!.. (За­ту­ляється за Йо­си­па). Осьдеч­ки мій чо­ловік!.. (При­танцьовує).

Я за нього за­ту­люсь, за­ту­люсь

Та й ніко­го не бо­юсь, не бо­юсь!..

Прощайте, зос­та­вай­тесь здо­ро­веньки та не зга­дуй­те нас ли­хом!.. Ха-ха-ха! Йо­си­пе! Швид­ше до­до­му, там ди­ти­на ма­ла пла­че, тре­ба її по­го­ду­ва­ти; а то ма­ти на­го­ду­ють її ба­го­вин­ням та глев­ким ло­бо­дя­ни­ком! Бач, бач, вже й по­да­ви­лась ди­ти­на!.. Ма­мо, ма­мо, що-бо ви ро­би­те? Дивіться, вже ди­ти­на зовсім по­синіла!.. Знаєш що? Ку­пи мені синього на спідни­цю!.. Синього-синього, та­ко­го, щоб аж очі у се­бе бра­ло!..

Бичок. Опам'ятай­ся, Олен­ко! Що мені в світі бо­жо­му ро­бить?!

Олена. Спать, спать!.. Ля­гай, ми­лий, спа­ти, а я цілісіньку нічку не спа­ти­му та пла­ка­ти­му!.. Пам'ятаєш, Андрію-сер­це, як я те­бе в до­ро­гу ви­ряд­жа­ла? Пам'ятаєш, сер­денько, як я тобі, пла­чу­чи, співа­ла? За­бу­ла, як во­на на го­лос!..

Лягай спо­чинь, мій ми­ленький,

А я постіль пос­те­лю,

Треті півні заспіва­ють,

То я те­бе роз­бу­дю…

Забула го­лос!.. Пам'ятаєш? Бач, з жур­би за то­бою усе по­за­бу­ла. (Зно­ву про­мов­ляє чу­ло).

Ти вста­вай, вста­вай, мій ми­ленький,

Годі тобі спо­чи­вать,

А вже ж твої во­роні коні

Та й посідлані сто­ять!..

Ох, при­гор­ни ж ме­не, зогрій моє за­мерз­ле сер­це біля тво­го теп­ло­го сер­ця. (При­ту­ляється йо­му до гру­дей). Ох, як же мені лю­бо, як мені теп­ло. (Обска­кує). Стри­вай, на­га­да­ла!.. Під пе­ре­ла­зом, про­ти Бич­ко­вої ха­ти, є кри­ни­ця. Так? У тій кри­ниці си­дить жа­ба, зе­ле­на-зе­ле­на!.. То не жа­ба, не вір, то Йо­сип! Сте­ре­жись! Ох, не хо­ди ту­ди! Чуєш, як жа­ба скре­го­че? Скинь, скинь її з ме­не! Впи­ла­ся в тіло, кров п'є!.. Стри­вай, я її вб'ю.

(Вхопила па­ли­цю і ки­дається на Бич­ка).

Бичок (ха­па її за ру­ку). Бог з то­бою. Що ти ро­биш?

Оле­на (вип­ру­чається). Ох, хо­лод­на-хо­лод­на жа­ба! Скинь її, скинь!..

ЯВА З

Ті ж, Андрій і де­які се­ля­ни.

Бичок (з ля­ком). Андрій!

Андрій. Я!.. (По­мов­чав). Не сподіва­лись гос­тя? Ви­ба­чай­те, що тро­хи опізнив­ся: дов­го шу­кав своєї ха­ти та лед­ве пот­ра­пив у ва­шу!.. Мо­же, знічев'я спо­ло­хав вас, то вже не гнівай­тесь, Йо­си­пе Сте­па­но­ви­чу!

Олена (з кри­ком). Хто це? Хто це? Андрій? А де ж та роз­луч­ни­ця, от­ру­та моя, твоя по­лю­бов­ни­ця?

Андрій (ти­хо). Хто ти, мо­ло­ди­це, ти мені щось не по зна­ку?.. Ски­дається тро­хи на мою Оле­ну, тілько щось ду­же гар­но зо­дяг­не­на і прос­то­во­ло­са!.. Ні, це пані якась, а не моя Оле­на!..

Олена (здав­лює го­ло­ву ру­ка­ми). Що та­ке? Де я? Мо­зок ви­сох!.. По­рожньо у го­лові! Да­вить ме­не, стис­кає кліща­ми залізни­ми!.. Спер­ло у гру­дях!.. (Ди­виться пильно на Андрія і мов скам'яніла).

Андрій. Чо­му ж, Йо­си­пе Сте­па­но­ви­чу, не про­си­те ме­не сіда­ти?.. А я більш двох­сот верс­тов пішки йшов і ду­же сто­мив­ся!.. Поспішав до вас на весілля!.. Ко­го ж це ви вис­ва­та­ли? Спа­сибі вам, ве­ли­ке спа­сибі: і за ва­шу при­язнь, і за щи­ру по­ра­ду, і ва­шу при­хильність до моєї жінки!.. Ве­ли­ка вам дя­ка, чес­ний ви чо­ловік!.. Взя­ли мою жінку, розірва­ли моє сер­це, пош­ма­ту­ва­ли ду­шу, со­ро­мом пок­ри­ли мою го­ло­ву!.. Од­но тільки не­чес­но: не вітаєте ме­не і не дя­куєте!

Бичок. Я твоєї жінки не дер­жу, бе­ри її хоч за­раз.

Олена (шеп­че). "Бе­ри її хоч за­раз!.."

Андрій. Як же це так? Натіши­лись, а те­пер бе­ри?

Бичок. Я її не си­лою взяв!

Андрій. Са­ма б то на гріх пішла?

Бичок. Са­ма… (По­мов­чав). Чо­го ж ти ще від ме­не хо­чеш?

Андрій. По­ра­ди! Ра­ди­ли ви ба­га­то разів, по­радьте ж і вос­таннє: як мені те­пер бу­ти? Ви чо­ловік вче­ний, письмен­ний!.. Де ж лис­ти ті, що я че­рез вас пи­сав до Оле­ни?

Олена (ше­по­тить). "Лис­ти пи­сав до Оле­ни…" Андрій пи­ше, що по­ко­хав дру­гу, кра­щу і ба­га­ту… Пи­ше, що вже; ніко­ли не вер­неться… Не сподівай­сь, ка­же, ме­не ба­чи­ти ніко­ли… Я й не сподіва­лась…

Андрій (учув­ши її речі). А! Те­пер я все зро­зумів!.. (До Бич­ка). Пе­кельна ду­ша, са­та­но! Вдо­вольняй же се­бе до кінця!.. Візьми ніж, удар ме­не ось сю­ди!.. (Розх­рис­тує со­роч­ку). До­ко­най моє тіло!.. Ду­шу мою ти вже убив!..

Олена (сплес­ну­ла ру­ка­ми). Андрій, Андрій!.. (Пада мерт­ва).

ЯВА 4

Вбігає Сте­ха.

Андрій (спокійно). А осьде і по­рад­ни­ця, рідна ненька… По­можіть пані підня­тись; бач­те, пан і з місця не зво­рух­неться! (По­ка­зує на Бич­ка). Ач, лов­ко як нав­чи­лась па­да­ти, на­че й справді зомліла!

Стеха (підхо­дить до Оле­ни). До­ню, до­ню моя! (При­див­ляється). Во­на мерт­ва!

Андрій. Мерт­ва? Ні, то во­на при­ки­ну­лась мерт­вою. (Одпи­ха Сте­ху). Одійди, ста­ра, годі вже вам мо­ро­чи­ти ме­не! (На­хи­лив­ся до мерт­вої і прик­лав ру­ку до сер­ця). По­мер­ла, по­мер­ла?.. Ні, ні, не вірю!.. Оле­но, Олен­ко!.. Не ля­кай ме­не: я спе­ре­сер­дя одіпхнув те­бе, з ве­ли­ко­го жа­лю я зне­ва­жив те­бе! Олен­ко, прос­ти, прос­ти ме­не! Про­мов хоч сло­веч­ко!.. Одк­рий оче­ня­та!.. Ди­вись, це я пе­ред то­бою, твій лю­бий, твій ко­ха­ний!.. Бо­же, бо­же!.. Навіки зак­ри­лись оченьки, скле­пи­лись ро­жеві ус­тоньки, за­мовк­ло сер­це!.. А хто ж ме­не те­пер привітає, хто дасть по­ра­доньки мені, хто по­су­мує?.. Оле­но, Оле­но! На ко­го ж ти ме­не по­ки­ну­ла?.. (При­па­дає до неї і го­ло­сить. Далі підняв го­ло­ву і дов­го ди­виться в ли­це їй). Хо­лод­ний, су­хий, стра­шен­ний пог­ляд!.. (Схо­пив­ся). Лю­ди добрі, мир хре­ще­ний!.. Дивіться, дивіться, як зну­ща­ються над на­ми ті, що свя­те письмо своїми очи­ма ба­чать, ті, що прав­дою тор­гу­ють і бо­га ку­пу­ють!.. Дивіться, у нього пов­на ха­та об­разів та лам­па­док!.. Церк­ва - не ха­та! Він і бо­гу мо­литься по тричі на день, і пок­ло­ни б'є, і цілу обідню вис­тоює нав­колішках!.. А ми, сліпий на­род, як-не­будь ло­ба пе­рех­рес­ти­мо і в церк­ву не вча­щаємо, че­рез те й не уміємо так пра­вед­но, по-бо­жо­му жить!.. (Прис­ту­па до Бич­ка). По­радь же, бо­гоп­ро­дав­че, як мені з то­бою по­ми­ри­тись?!

Бичок (з ля­ком). Ря­туй­те, хто в бо­га вірує.

Андрій (ухо­пив Бич­ка). Ти ме­не ря­ту­вав увесь вік, я ж тобі і віддя­чу. (Ухо­пив ніж з сто­лу і порс­нув йо­го у бік).

Бичок (па­да). Ох, бо­же ми­ло­серд­ний, за що я за­ги­баю? (По­ми­ра).

Андрій. Що, тітко? Ру­ка не схи­би­ла!.. Те­пер, лю­доньки добрі, беріть ме­не, в'яжіть, за­куй­те у заліза… Убий­те, я мерт­вець!..

Стеха. Ох, убий же, убий ме­не, ста­ру відьму, мій си­ноч­ку!.. Я вин­на більш