Читати книгу - "Думи і мрії, Леся Українка"

Сказав господь: «Мені належить помста!

Той, хто не вірить у дива господні,

Не вартий бачить їх. Поки не згине

Останній з вас, отруєних зневір’ям,

Не ввійде мій народ в обітовану землю!»

Так говорив господь через свого пророка,

І слово божеє лунало сумно

Серед пустині. Потім наш пророк

Зійшов на гору, щоб здалека глянуть

На ту недосяжну́ обітовану землю,

І більше не вернувся. Ми самі

Зосталися у сій німій пустині.

Тепер куди? на схід? на захід сонця?

На північ? на полудне? Все одно!

Лягти б отут, на сей пісок гарячий,

І ждати, поки вихор налетить

І нам насипле золоту могилу.

Але дітей, маленьких немовлят,

Їх тільки шкода. Чи на те вродились,

Аби у сповитку пізнати голод, спрагу

І смертю марною загинути в пустині?

Ми підемо пісками навмання,

Приспавши в серці гадину зневір’я,

Одважно дивлячись дочасній смерті в очі.

Чого боятись нам? Палив нам душу розпач,

Точивсь по людях, мов лиха зараза,

І серце розтинав, мов гострий меч.

Умер пророк - на нас мов грім ударив.

Хто наш прово́дар? Та далека мрія,

Недосяжна́, як марево пустині.

Ми вже покарані. Страшніше покарати

Сам грізний бог Адонаї не може.

Ходім! ачей се гіркеє страждання

Нащадкам нашим скоротить дорогу

До ясної і певної мети!

9.09.1898 р.

У кожного люду, у кожній країні

Живе такий спогад, що в його в давнині

Були золотії віки,-

Як пісня і слово були у шанобі

В міцних сього світу; не тільки на гробі

Складались поетам вінки.

За пишнії хрії, величнії оди

Король слав поетам-співцям нагороди,

Він славу їх мав у руці;

За ввічливі станси, гучні мадригали

Вродливиці теж нагороду давали,

Не знали погорди співці.

І щонайпишнішії дами з придворних

Вдавали на сцені субреток моторних,

Щоб слави і втіхи зажить;

Сама королева здіймала корону,

Спускалась додолу з найвищого трону

Поетовій мрії служить.

Богам були рівні співці-лавреати

І гордо носили коштовнії шати

У панськім-магнатськім гурті;

Цвіли в них і лаври, і квіти барвисті,

І навіть терни їх були позлотисті,

Кайдани - і ті золоті!

Так… в кожній країні є спогади раю!

Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю!

Були й за гетьманів співці;

З них деякі вічнії співи зложили,

А як їх наймення? і де їх могили,

Щоб скласти хоч пізні вінці!

Цурались вони кучерявої хрії

І вабили очі їм іншії мрії,

Не вів до палацу їх шлях:

Не оди складали, а думи народу,

Не в стансах прославили милої вроду,

А в тихих, журливих піснях…

Ті вічні пісні, ті єдинії спадки

Взяли собі другі поети-нащадки

І батьківським шляхом пішли;

Ніхто їх не брав під свою оборону,

Ніхто не спускався з найвищого трону,

Щоб їм уділяти хвали.

Чоло не вінчали лавровії віти,

Тернів не скрашали ні злото, ні квіти,

Страждали співці в самоті;

На них не сіяли жупани-лудани,

Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани,

То вже не були золоті…

1898 р.

Імпровізація

Через тумани лихі, через великеє горе

Ти світиш мені, моя зоре.

Ти се була, що встала вогнем опівночі,

Шлях прокладала ясний через темне, бурхливеє море

І чарувала новою надією втомлені очі,

Ти се була, моя зоре!

Хто ти, мрія чи сон? я не знаю,

Тільки в тебе я вірю і віри повік не зламаю,

А як зламаю,- зломлюсь тоді, певне, сама,

Бо задавить ворожая тьма.

Ти мене до життя пробудила,

Ти мені очі одкрила,

Раптом виросли в мене і сплеснули крила,

І понесли мене вгору шляхом променистим,

Вгору, все вгору,

В тую країну простору,

Де моя зірка зорить світлом рівним і чистим.

В тую країну, де щастя і горе однаково милі,

В тую країну, де усміх і сльози однаково ясні,

В тую країну, де чола підводять похилі,

Де не сльозами, а співом ридають нещасні.

Я не журюся, чи рано, чи пізно загину,

Я не журюся, що світ сей хороший покину,

Я не журюся - нехай там життя моє гасне.

Зоре моя! в тебе світло повік буде ясне.

Інші будуть співці по мені,

Інші будуть лунати пісні,

Вільні, гучні, одважні та горді

Поєднаються в яснім акорді

І полинуть у ті небеса,

Де сіяє одвічна краса,

Там на їх обізветься луною

Пісня та, що не згине зо мною.

12.10.1898 р.

Країно рідная! ох, ти далека мріє!

До тебе все летять мої думки.

Їм страшно й радісно, якась надія мріє…

Так з вирію в свій край летять пташки.

Чи не здається їм, що принесуть з собою

Новії, ще не співані пісні,

Що в краю темному, сповитому журбою,

Блиснуть пісні, мов блискавки ясні.

Се вже було колись… Се вже не раз бувало:

Я на чужину йшла шукать надій -

Як в рідній стороні мені їх бракувало -

І обновлення силі молодій.

Я марила весь час про воріття хвилину

Серед чужого, іншого життя,-

Та завжди першую колючую тернину

Приносила хвилина воріття.

Холодний зброї блиск - от перше привітання,

Кордонні вартові непривітні…

«Чи ми вертаємось, чи йдемо на вигнання?» -

Питалися мої думки й пісні.