Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"

– За що?

– За них. – Червоний знову згадав про нас із Зеноном, кивнувши собі через плече. – Ще – за власні слова, вчинки, рішення. Маєш розуміти, що ви робите, задля чого. І головне – яку ціну готові платити й чи взагалі готові. Ти, Дороше, особисто мусиш зважити всі прийняті рішення, пояснити хлопцям, а вже потому кожен повинен сказати своє слово.

– Заскладно говориш. – Юрко облизав язиком пересохлі губи, подумав, додав: – Демагогія. Ось так це називається.

– Гаразд, – легко погодився Данило. – У такому разі поясни, як називається, коли такі самі хлопці, як ми, насипають по селах кургани на честь полеглих Січових стрільців та інших вояків українських армій, у тому числі – козакам. Спершу робили то потайки, щодалі рідше ховаючись. Кожен знав, що з ним буде, як спіймають. І всі, кого ловили й судили, влаштовували в судових залах гучні протестні акції. Чи як назвати заклики не купляти алкоголь та цигарки, бо на це Польща має державну монополію? Або, – тут він перевів подих, – поясни, якщо зможеш, чому дехто з хлопців, що виконують вироки польським урядовцям, караючи їх за розправу над українцями, не тікають, а чекають поліцію й дають себе арештувати. Що, теж демагогія?

– Вони собі вирішили так, – відповів Юрко, і в його голосі я почув обережність.

– А ти – ти як вирішив для себе? Ви всі – як далеко готові піти? Листівки з беззубим текстом та незрозумілими гаслами. Далі?

– Так придумай зубате й зрозуміле! – Тепер Дорош помітно образився.

– Якщо буду з вами, потрібні більші справи. – Червоний говорив рівно. – Звичайно, навіть такі листівки чіпають ляхів. Але, повір, не сильніше, ніж кусають комарі в лісі.

– Може, ідеї маєш?

– Старший – ти. – Червоний уперше за весь час знайомства зобразив щось подібне до усмішки. – Думай, зважуй можливості. Обговоримо, вирішимо.

Дорош переступив із ноги на ногу, озирнувся, кинув погляд на місто під нами, нарешті витягнув цигарки, закурив. Нічого не говорив, ми всі теж стояли й мовчали. Нарешті докуривши, Юрко кинув недопалок на землю, старанно, навіть дуже ретельно втоптав його носаком.

– Звідки ти взявся такий, – гмикнув.

– Зі Львова, – легко відповів Данило. – Народився взагалі-то в Ковелі, та батько хотів, аби я вчився в університеті. Саме тоді ляхи обмежили прийом студентів-українців, потім узагалі закрили студії. Я кинув навчання, то був знак протесту. Тільки ж хто на те зважав… Ось тепер сюди, в ліцей прийшов. Дав батькам себе вмовити.

Він чогось явно не доказував. У мене навіть закрався сумнів: чи не легенда це, чи не вигадка. Отак просто не можна було лишити університет, аби потім вступити до ліцею. Тим більше тутешній навчальний заклад мав такі самі обмеження, й кожен із нас, я вважаю, потрапив сюди якимось дивом. Крім хіба Зенка, його батько все ж дещо міг завдяки певним зв’язкам.

Хай там як, в одному я погоджувався з Червоним: хтось мусив вирішувати. Запросити його до нашого гурту – ідея Дороша. Він же проголосив себе зверхником. Тож нехай думає, що буде далі. Ми вже відкрилися Данилові, його вчорашня бійка сподобалася всім, і зараз уже назад дороги нема. Якщо Юрко на правах старшого, навіть не вибраного нами, переграє й скаже, що Червоному з нами не по дорозі, матимемо клопіт. Він не з нами, проте знає нашу таємницю. Отже, ми повинні будемо всякий раз озиратися в його бік. Але якщо Данило з нами і, здається, він не проти, уже дістанемо проблему. Вони з Юрком як вогонь із водою, зовсім різні стихії. Розбрату рано чи пізно не уникнути, а це зашкодить справі, як би ми надалі її не рухали.

Схоже, Дорош теж вагався, маючи подібні відчуття. Та враз зробив жест, якого я від нього глибоко в душі чекав. Ступивши до Червоного майже впритул, простягнув правицю з розкритою долонею.

Данило міг щось сказати – не став.

Потиснув його руку, потім легенько обійняв за плечі.

Ритуал повторив зі мною й Зенком.

Так нас стало четверо.

А до ресторану відтоді дорогу забули. Принаймні я так думав.

З Червоним усе виявилося не так просто.

У понеділок господарі комірчини, яку він винаймав, звеліли йому забиратися геть із речами. Заплачені за місяць наперед гроші не повернули. Обмовилися: не треба їм тут порушники закону. Вочевидь адвокат Ямбор зробив хід у відповідь, помстившись бодай так за вимушену відмову від наміру посадити за ґрати синового кривдника. Того ж дня Данила викликав куратор ліцею, пан Маріуш Варга, й вийшов Червоний від нього з першим і останнім попередженням.

Не пригадаю тепер, як сталося, що запросив Данила якийсь час пожити в себе. Пояснив відразу: мої хазяї будуть не в захваті. Але це – на кілька днів, адже інше помешкання він усе одно шукатиме. Під ліжком ховати гостя не збирався, увечері так і сказав господарям: родич із села приїхав, дозвольте перебути. Ті зітхнули, бо ж не так домовлялися. Зрештою вигадка про село виручила. Справді, від сільських спасу нема, та куди ж їх дівати, нехай уже, лиш недовго. І горілку там не розпивати, пісень не горлати.

Щодо цього я був спокійний. Несподіваний сусіда поводив себе тихо, відмовився займати моє спальне місце, розмістився на підлозі біля груби, говорив мало, більше читав. Та все ж дещо нове мені дізнатися про нього вдалося.

Данило Червоний і справді не доказував, розповідаючи про себе. Старанно добираючи слова, намагаючись не бовкнути зайвого, він повідав про свою участь у бойовій групі, яку згуртували львівські студенти-українці. Серед них було двоє членів Організації, решта кандидували, включно з Данилом. Першою акцією нинішньої весни мав стати замах на депутата сейму, котрий публічно ініціював черговий закон, котрий ще більше обмежить права українців у республіці. «Не влаштовує – нехай забираються геть!» – коментував свої дії газетярам і допрацювався до вироку.

– Ми жеребок тягнули, – пояснив Червоний. – Правила такі. І я не витягнув, мусив лишитися. Ті двоє, що пішли, завдання провалили.

– Злякалися?

– Навпаки – діяли так відкрито, як могли. Револьвер дав осічку, – зітхнув Данило. – Коли їх забрали, хлопці передали з Бригідок записку. Закликали інших нічого не робити для їхнього звільнення, берегти сили, лягти на дно. Не всі з тим погоджувалися. Та коли дефензива почала шерстити їхнє оточення, вирішили залишити університет і розійтися. – Потому без жодного переходу, відразу додав: – Боягузтво.

– Ти про що?

– Про те саме. Кинути навчання, забратися з міста, аби тебе