Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

— Палучайтє сваєво бандіта!

Петро Чучупак у цей час лежав на тачанці, обкручений дротом.

— Не журіться, — гукнув до батьків, — вмираємо за Україну з чистим сумлінням… Не кажіть поки що нічого дочці…[62]

Та де там! Прибігла дружина Ганна з Лідою… А більшовики — навмисно:

— Палюбуйтєсь, палюбуйтєсь… Сєйчас за сєлом расстрєляєм!

Ганна — в крик, а п’ятирічна Ліда, вхопившись за шинель червоного командира, затупотіла ніжками: «Не дам батька!» Кацап’юга, відіпхнувши її ногою, наказав:

— Заґаняйтє всєх в сєрєдіну і зажиґайтє дом…

Ледь не подушилися від диму, поки люди випустили…

Поховали Василя на цвинтарі, на самій горі. «Ховали ввечері без пострілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба, і в тій мовчанці відчувалася велична грізна обітниця помсти»,[63] — згадував Юрій Горліс-Горський у своєму історичному романі «Холодний Яр».

За кілька днів у ЧК розстріляли Петра… Попри смерть отамана та начальника штабу, Холодноярська організація не розсипалася. Більше того, 1920 рік став періодом розквіту повстанського руху на Чигиринщині, а полк гайдамаків Холодного Яру розгорнувся в бригаду. Все це підкреслює видатні організаторські здібності Василя і Петра, які творили військово-політичну формацію навколо національно-визвольної ідеї, а не своїх осіб. Отамани загинули, але не загинула ідея… Довкруги неї й об’єднувалися все нові й нові козаки. Продовжували боротьбу рідні брати Василя і Петра — Олекса та Дем’ян, двоюрідний брат Семен Чучупак — член Холодноярського повстанського комітету.

Зовсім інакше склалося в сусідній Чигиринській «республіці». Після вбивства її отамана Свирида Коцура, що пережив Василя Чучупака лише на два дні, коцурівська організація миттєво розпалася, — хоч залишалося ще багато братів Свирида. Національно свідома частина Чигиринської «республіки» на чолі з Юхимом Ільченком приєдналася до холодноярців…

Завдяки Юрію Горлісу-Горському слава про братів Чучупаків через поле забуття докотилася до наших днів. 28 жовтня 1995 року на місці останнього бою Василя Чучупака з ініціативи Всеукраїнського політичного об’єднання «Державна самостійність України» та за участю ОУН під проводом Миколи Плав’юка й Українського козацтва на чолі з гетьманом Володимиром Мулявою було поставлено перший меморіальний знак гайдамакам Холодного Яру. А з квітня 1996-го у Мельники на могилу до Василя Чучупака щороку з’їжджаються українці різних земель.

Багато років панахиду відправляв отець Василь, священик Української православної церкви Київського патріархату. Правив панотець і на братській могилі холодноярських козаків-повстанців — Петра Токовенка, Прохора Деркача, Руденка і Гаврилка Полтавця. Сестра Петра Токовенка Параска Чиж розповідала нам, учасникам вшанувань, як братові перед смертю більшовики відрізали вуха, ніс, губи, викололи очі…

Завершуються вшанування на берегах Гайдамацького ставу, де колись гайдамаки святили ножі. Тут традиційно відбувається поминальна трапеза…

Якщо в перші роки до Василя приїжджали переважно члени та симпатики ДСУ, то невдовзі до вшанувань почали долучатися нові й нові організації. Тож щороку вклонитися холодноярцям приїжджає все більше і більше українських сердець, у яких палахкотить вогонь Холодного Яру. Коло духовних нащадків гайдамаків Холодного Яру росте і міцніє.

Серед них і члени Молодіжного націоналістичного конгресу, і козацька організація «Тризуб», силами і коштом якої в серпні 2002 року було поставлено гранітні, мистецьки зроблені, хрести на могилі Василя Чучупака та братській могилі холодноярських козаків у Мельниках, а також величезний, восьмитонний, пам’ятник на місці останнього бою Головного отамана Холодного Яру…

Говорячи про відродження Холодноярської слави, не можна оминути й прізвища уродженця Запоріжжя Володимира Сапи, коштом якого 2003 року в центрі Мельників було споруджено прекрасний пам’ятник героям Холодного Яру.

Коли говориш про відновлення справедливості до героїв Холодного Яру, не можна не згадати й Богдана Легоняка, який власноруч впорядкував могили Василя Чучупака, його матері, тітки та холодноярців Токовенка, Деркача і Полтавця. Серед козачок, які дбайливо оберігають пам’ять про славні й трагічні дні, — шаблю першості віддаю талановитій журналістці Лідії Титаренко, яка словом і ділом розпалює вогонь Холодного Яру.

Та не тільки вони живуть справою відродження Холодного Яру і вшанування його шляхетних та хоробрих дітей. Радісно, що коло людей, які відроджують славу Холодного Яру, щороку стає ширшим. Я не згадую всіх, бо добро, яке робиться без надії на вдячність, найдобріше. Головне, що імена поклонників холодноярського вогню тихо і вдячно прошепочуть вітри Холодного Яру, а яри його повторять їх багаторазово.

Для нас важливі не імена, а справи. А з нас досить і піднесення від того, що ми є друзями Холодного Яру, власне, його дітьми. Він нас народжує наново і духовно підтримує впродовж усього життя. І кожна добра справа, яку робимо для відродження його слави, ошляхетнює насамперед нас…

2005 року вийшла книга спогадів Лідії Петрівни Чучупак-Завалішиної «Душею з вами…». Книга ця переповнена любов’ю та вдячністю до своїх рідних — як по батьківській, так і по материнській лініях. Написані спогади із сердечним трепетом і ніжністю. Та душевним болем, який все життя супроводжував Лідію Петрівну. Як вона сама охарактеризувала своє життя: «Хвилини щастя, а роки горя…»

Що й казати, тяжке життя влаштувала їй «милостива» совєтська влада: навесні 1920 р. вбила батька і дядька Василя, невдовзі знищила дядьків Олексу, Семена та Автонома, «розкуркулила» й виселила з рідних хат діда Степана та інших дідів, переслідувала матір, вітчима та родину дядька Дем’яна, арештувала хрещеного — Самійла Бондаренка. На Другій світовій гине чоловік Володимир, 1943 року помирає брат Юрій… Наприкінці війни, напередодні повернення «гуманної» московської влади, тікає з Медведівки світ за очі родина дядька Дем’яна. Тікають й інші Чучупаки, змінюючи свої прізвища. До всього цього додається ще особисте горе — невдалий другий шлюб, розрив із сином Юрієм…

А необхідність все життя приховувати своє походження!.. До самої старості навіть найближчі подруги називали її Лідією Миколаївною, не підозрюючи, що батька її звали Петром і що був він відомим діячем Українського визвольного руху… Справді хвилини