Читати книгу - "Століття Якова"

Платон Мех, а за ним (спершу з батьком, а потім і сам) ходив і Яків на полювання зрідка із таємним петлюрівським ружжом, і силки ставив і в панських, і в гмінних лісах, і на вергунівських, ба й Федотових ділянках. До лісу Жечі Посполитої тильки не ліз, бо там, як зловлять, то підстрелити не підстрелять, а такого штрафиська впаяють, що очі на лоба літ п’яток будуть лізти, його відробляючи, – чи то на роботах державних, чи збираючи гріш до гроша, аби придбати корівку чи й коня, виведених із хліва.

Того зимового дня Яків пішов перевірити поставлені напередодні силки – на Ружкові, Розметеній, Перетирлиці, місцях (і ліс пана Зубрицького, і гмінний, і Вергунів – усе приплелося), де поставив перед тим силки, сплетені з витягнутих із кінської гриви волосіні. Два русаки, що теперичка стали біляками, ніс додому під старим кожухом.

Жіноча постать винирнула в ліску під гіркою, з-за ялини. Сама схожа на струнку доладну ялинку. І мала та ялинка ймення Улянка.

Він здригнувся з несподіванки. Й поморщився. Вона? Тут, посеред лісу?

– Не сподівався стріти?

Дрібно засміялася. Стояла в кожушку, по краях вишивкою обмережаним, вперше в неї з’явився цієї зими. Запнута барвистою хусткою-шальохою – зелено-синє по чорному, у чобітках червоних і білих рукавичках. Багата сільська пані-молодичка.

– Де ж твій коханий чоловік? – спитав Яків. – Тоже на зайців полює?

– До міста за олією поїхав та просо дядькові повіз, – Улянка наблизилася до нього. – Боятися мене став, Ясику, чи що? Не бійся, не з’їм. – І вже ширше усміхнулася. – Не з’їм, тильки ще раз трошки надкушу. Захотілося мені свіжої зайчатини, додому навідалася, то побачила, як ти йдеш. Дай, думаю, піду за колишнім сусідом, може, пригостить…

Вона вже була зовсім поруч. Дихала швидко-швидко і важко. Скинула рукавичку і оголену теплу-теплу руку йому на груди засунула. А друга… Друга її рука за пояс йому полізла. Далі й далі.

– Ясю, не відхиляйся, – зашептала вона. – Не відхиляйся, бо вб’ю. У мене й ніж на поясі приторочений. Од вовка брала, али можу й тибе дістати…

«Діставай, – подумав. – Діставай».

Може б, йому полегшало. Та – відчув – того не хотілося. Ни вмирати, а ни…

Ліс пронизав далекий, проте гострий звук. Тужливий, десь із самісінької лісової глибини вирослий.

Вовк? Може, й вовк, якого напевне уполювала б цяя клята затєта жінка.

– Не опирайся, Яську, – шепче далі вона. – Ти ж мій… Мій… Дай своє тіло…

Він тоді здався. Здався він, бо й сам прагнув цієї молоденької жінки, що вже штири місяці, як належала иншому. Бо його тоже таке молоде тіло тужило за неїним тілом. Бо…

Опирався, як міг, і вже кудись падав.

Світ поплив перед очима і під ногами. На сніг упав його старий засмальцьований кожух, а поверх нього – її новий, модний, певне ж, дорогущий і чоловіком справлений. Він, уже будучи на ній, роздягнений і розпашілий, відчув, як її живіт – горбочок добре помітний, чого не було раніше, – мовби кудись його підіймає.

– Помацай, якщо хочеш, – зашептала вона, якось геть по-дитячому. – Живота помацай, там твій син, баба Луциха каже, що синок буде… Я ж на п’ятому вже місяці, Я-а-а-ську…

Хоч ці слова болюче різонули, вже геть розпалений Яків не міг її кинути, перервати ці прокляті любощі, цю гріховну веремію. Та він не став панькатися, обережним бути, як вона просила, а брав по-справжньому, грубо й навіть брутально, як ніколи раніше. Син… Його син… А скільки з його сином в собі вона лягала під іншого? Мала сім’я иншого, що поганило його сина! Скільки разів чекав у тому гайку?! Чого ж він не убив її, тоді, коли стояв перед тим розпроклятим весіллям, з єдиним набоєм у тепер вже конфіскованій рушниці… Як спустошує його цей жар… І сніг, що падає з ялин, той жар не гасить.

А над лісом, над лісом, помічає він, крізь прогалинку в деревах, коли вже лежить поруч знеможений, кружляє птах. Шуліка.

Летить над лісом, потім завмирає. І наче дивиться вниз. Туди, де двоє лежать після шаленого сороміцького кохання. Ось-ось, здається, впаде униз.

– Бачиш?

Яків торкає Улянку за руку. Очі в неї все ще горять.

– Що?

– Шуліка.

– То й що? – Улянка дивиться пильно і насмішкувато. – Боїшся, що на нас кинеться?

І раптом вона відводить очі.

«Хай би кинувся», – думає Яків.

Птах угорі зновика завмирає. Мовби справді прицілюється, аби каменем шугнути вниз.

Туди, де лежать двоє.

– Ци ви-те здуріли, тату, ци Господь вам альбо дідько молоко п’яної кози подарував? – казала Олька, котра кілька хвилин тому влетіла до хати – стала-бо навідуватися, незважаючи на сварку і зарік, що ноги її тут не буде, відколи в нього Оленка поселилася.

– Ну? – Яків одірвався від шитва – камізельку чи як там по-теперішньому називається те, що під маринарку піддягають, латав.

– Та ж всеньке село язики гострить, що ваш гонук із тою дурною наркоманкою любов крутить, – видихнула Олька і гепнулася на лавку.

– Який ще онук? Що ти, Олько?

– Та ж Валік Тарасів.

– Валік? Он воно що…

Тут він згадав – Оленка пару днів, як кудись зникати стала вечорами. І Валік кілько разів то за точилом, то за ножівкою, то за решетом чогось старим прибігав.

Олька посабанила[5], побушувала. Яків її осадив, сказав, щоб не чіпала ни Оленки, ни Валіка своїм довгим язичиськом, тим більше, що, виявляється, тильки й того, що бачила Валіка й Оленку сусідка Ольчина, Настя Троцьова.

– Йди, сороко, – сказав. – Або ж рота на замок. І ключика сховай.

Сказав, бо побачив, як до хати Оленка підходить. А ледь ступила й чемно до Ольки привіталася, та, не випустивши й пари з вуст, з підтиснутими губами, мов боялася з рота воду випустити, із хати випливла.

– Їсти будеш? – спитав Яків.

Оленка стала поруч і свою руку на його поклала.

– А ви будете сваритися? Чи як це… Лаяти, так, Якове Платоновичу?

Далі вона сказала, що правильно дід її сваритиме. Ду-у-же правильно.

– Оч-чень, дєда мой ненаглядний… Спасітель мой бесценний…

З тим і вийшла з хати. Вилетіла з хати. Вже кілько разів зауважував Яків – дівчисько бачить мовби наперед і розгадує те, що він мав би їй сказати.

Сидів ступнем, а коли взявся шити – вколов голкою палець.

Так і