Читати книгу - "Глибокий мінус, Володимир Дмитрович Михайлов"

— І все ж не сто відсотків…

Знову запала тиша. Колін зітхнув: тяжко, дуже тяжко… І зрозуміло чому. Давно вже минула епоха, коли поняття експедиція було тісно зв'язане з поняттям пригоди. Минулося. Експедицію продумують і споряджають так ретельно, що нічого загрозливого — іншими словами, непередбаченого — виникнути не може. На зміну романтиці катастроф давно і грунтовно прийшла романтика пошуку й відкриття. А тут вийшло інакше… Під загрозою виявились не багато й не мало — усі результати експедиції. І життя людей. Адже якщо Сизов не встигне, дехронуються не тільки люди — все зникне, до останнього приладу, до останнього клаптика паперу… Все, що завезене з іншого часу. Тут ми можемо перебувати лише під охороною енергетичних екранів. Ми беремо свій час із собою і можемо жити лише в ньому, як плавець бере на глибину моря свою атмосферу, без якої йому нічим дихати…

— Становище складне. І все ж вагатись не можна. Наслідки нашої праці не повинні пропасти для науки. Їх треба врятувати — навіть ціною життя. Й іншого шляху, окрім того, який пропоную я, немає.

Колін здригнувся мерзлякувато. Смутна перспектива… Та доволі про це. Ніхто не потоне в часі, якщо ти не розкриєш рота занадто рано. Геть такі думки. Нічого ставати м'якотілим. Тримайся…

— Так, — сказав він. — Ми можемо загинути. Але треба прагнути до порятунку самим і зберегти найцінніше — результати. Зараз ми навіть не на порозі, ми вже вступили у велике відкриття… Групу Арве можна доправити сюди і без хронокара. У нас п'ять індивідуальних хронолангів, таку дистанцію вони витримають. Їх там троє. Двоє з нас підуть у силур, три хроноланги візьмуть з собою. Усі дані про роботу привезти сюди. Прилади доведеться дехронувати там… Тут треба буде чекати. А попередити Сизова, я вважаю, все-таки можна.

— За умови, — сказав Ван, — що машину поведе найдосвідченіший мінус-хроніст. Хто у нас найдосвідченіший?

На мить настала мовчанка, потім Колін тихо проказав:

— Я.

— Ну, ось ти й поведеш.

Колін кивнув.

— Це найдоцільніше, — сказав він.

— Тоді все вирішено. Звичайно, якби ми мали багатший досвід, ми б так не ризикували… Досвід, нагромаджений предками, — велика справа. Можливо, тоді ми знайшли б інший вихід із становища…

— Ні, — заперечив Колін. — Чим може допомогти нам досвід предків? У них не було таких машин. Вони навіть не мали про них уявлення. Опинись предки на нашому місці, вони просто розгубилися б. Не треба їх надміру ідеалізувати… Ні, нам нічого покладатися на досвід минулого. Та й на майбутнє також. Найближче до майбутнього перебуває наш Юрко… — Колін постарався, щоб при цих словах у його голосі не прозвучала зневага. — Однак я не думаю, щоб він зміг нам допомогти. Ні, ми тут самі — під товщею мільйонів і мільйонів років. І тільки на себе можемо розраховувати… Проте, я вважаю, ми маємо право і перед лицем минулого і майбутнього сказати, що вирішили правильно.

Він повернувся й хутко подався до машини. Перед очима його все ще стояло обличчя Юрка — таке, яким воно було щойно, в мить, коли юнак усвідомив трагічну непоправність свого вчинку. «Так, — подумав Колін, — совість у нього, звичайно, є, проти цього заперечити не можна. Тільки ніякого зараз пуття від його совісті?»

Він перевірив, як встановлено рест — здається, добре, за всіма правилами, — й почав уже вдруге за сьогодні вивільняти багажник, полегшуючи машину. Решта все ще сиділа кружка там, де він їх залишив. До Коліна долинало кожне напружене зітхання — і жодного слова, бо слів не було. Нарешті Ван запитав — так само спокійно, як завжди:

— Хто ж спалив рест?

— Я, — відповів Юрко, й голос його затремтів.

Ніна важко зітхнула і повільно проказала:

Бідолаха… Уявляю, як тобі тяжко…

Хлопець попав у біду, — озвався Ван Сайєзі. — Йому зараз, звичайно, дуже нелегко.

— Як би йому допомогти, друзі, — сказала Ніна. — Це ж неможливо — бути з таким каменем на душі.

— Треба думати мерщій, — мовила Зоя. — Можливо, щось придумаємо, аби йому стало легше…

Колін уперся чолом у пластик хронокара. Он про що вони думають… Не про те, що за добу-другу, можливо, перетворяться в ніщо, і навіть неясно буде, в якому ж тисячолітті шукати їхні могили. Не про це. А про те, що цю останню добу той із них, хто, власне, і став причиною всього, не мусить прожити під гнітом постійного відчуття вини, яке все сильнішає. Ось вони, мінус-хроністи…

Та все це надаремне. Хлопчиська слід забрати в сучасність. Щоб його більш не було в експедиції. Щоб не міг він накоїти ще чогось такого. А щодо провини — ні, так легко він її не спокутує. І не так швидко. Байдужість до долі своїх товаришів — найгірша форма егоїзму — не повинна прощатися легко.

Колін з люттю викидав зайве з багажника. Він відчинив секцію, в якій за нормального життя мали б бути рести. Що це? Вона ж була порожня? А тепер — кістки, зліпки, банки з препаратами… Ага, Юркова колекція. Он як!

До біса її! Хай наука й не чужа юнакові. Та це не виправдовує…

Знову заговорив Ван Сайєзі. Колін виглянув: Ван сидів, поклавши долоню на потилицю хлопчини, який уткнувся лицем у підтягнуті коліна.

— Не знаю, ніщо інше не спадає мені на думку. Шкода, в субчасі нема зв'язку, і ми не можемо ні попередити, ні просити про допомогу…

— Коли б тільки рест не згорів, — пробурмотіла Ніна. — А взагалі, звичайно, мінус-час є мінус-час. Він потребує серйозності. Ти не забувай про це, Юрку.

— Нічого, — сказав Ван. — Усе закінчиться щасливо. Нас врятує кровопивця Мерс.

— У який спосіб?

— Якось він обіцяв вибратися у плюс-час навмисне, щоб станцювати танець люті на моїй могилі. Я тоді вщент дезінтегрував його теорію