Читати книгу - "Блакитна планета, Марія Канн"

— Все сам би поїв, — Марцін розбив яйце об край пательні й вилляв його в масло, що аж шкварчало, — а що я їстиму?

Проте знав — він не торкнеться тієї шинки. Навіть коли б Агнешка й дозволила, він не їв би крадькома, потай від Юна. І так вже багато чого приховують від нього.

По обіді Агнешка зробила ще одну несподівану пропозицію.

— Слухайте, — заявила вона, — треба глянути, як там зореліт. Марціне, може, зателефонуєш вожатому, аби прислав когось на станцію?

— Навіщо знімати такий шарварок? — насипався на неї хлопець.

— Залишишся сам?

— Звичайно. Про всяк випадок попрошу Антка, щоб сидів біля телефону. Хто-хто, а він зуміє цілий день протинятися там, і ніхто уваги не зверне.

— Цілий день? — повторив Юн.

— Так, поїздка триватиме довго. До гори далеченько. Треба їхати автобусом, а потім сходити пішки вгору, — пояснив Марцін Юнові, мов малій дитині.

— Навіщо їхати? — спитав Юн. — Полетимо.

— Чим?

Юн замість відповіді тільки осміхнувся.

— Агнешко, — сказав Марцін, краючи хліб на вечерю, — хіба Юн сховав десь поблизу якусь меншу ракету? На взірець літаючої тарілки?

— Напевно, ні.

— Як же ви полетите? Може, він має повітряну складану байдарку?

— Побачиш увечері.

Хлопець пошкодував, що його новий приятель уже облишив несподівано заглядати в чужі думки. А то відповів би сам.

Сутеніло. Юн увійшов до намету в сріблястому скафандрі, а другий такий самий подав Агнешці. Дівчина сховалась за перегородкою і за хвилину вийшла вдягнута.

Юн дбайливо натягнув їй на голову шолома.

— Летимо? — спитав.

— Летимо. Марціне, поглянь, чи не вештається хто поблизу.

Над галявою панувала тиша, і тільки біля струмка кумкали жаби.

— Шлях вільний! — вигукнув хлопець.

Юн торкнувся рукою Агнещиного шолома, і одразу обидвоє відірвались од землі, срібною смугою розітнули повітря й зникли. Марцін ще довго дивився їм услід. Місяця не було, і лише зірки виблискували далеким сяйвом.

О, як заздрив Марцін Агнешці! Він так замислився, що не чув жалібного Гапиного скавуління.

Пізно ввечері задзеленчав телефон.

— Марціне, ти сам? — почув він Антків голос.

— Взагалі сам, — відповів ній, — Агнешка полетіла…

— Мені анітрохи не цікаво знати, де літає Міс Квіз. Є для тебе новина. Вожатий сказав, що затримає нас іще, але то не кара. Скоро знайдемо метеор, одразу ж до вас повернемо. Я радий, бо в таборі у мене засмагла тільки права щока і правий бік. Як здаю рапорт, сонце завжди світить з правого боку. Та на станції швидко все вирівняю. А може, Марціне, підеш-таки на оті розшуки? Тут є такі, що залюбки лишились би замість тебе на станції. Алло, Марціне, ти мене чуєш?

— Чую.

— То чого ж мовчиш?

В голосі приятеля чувся неспокій. Чи міг навіть подумати Антек, що Марцін боїться повернення його й Дондка? Точніше, тільки Дондка. Анткові можна звіритись. Він ніколи не підводив. Навіть коли в нього в кишені вибухнув порох Марцінового виробництва, він мав доброго прочухана від батька, але не виказав нічого. А міг же виправдатися — мовляв, він застерігав Марціна, а порох узяв тільки для того, аби показати своєму дядькові-хіміку.

— Слухай, Антку, я тобі щось скажу, але це велика таємниця.

— Ну?

— Ніякого метеори немає.

— Марціне!

— Слухай! Я казав тобі про людину, котра до нас прилетіла. То її ракета блиснула вночі. Я вже знаю, звідки та людина.

— Ну?

— З Тау Кита.

— Марціне, в тебе часом глузд за розум не завернув? Я до тебе по-людськи, н ти знову з своїми дурними балачками. З бика він упав, а не з кита!

В трубці стало тихо. Марцін з хвилину чекав, але ніхто не озивався.

Нелегко порозумітися навіть з другом. Не все й не завжди можна розповісти щиро.

В кутку заворушився Гапа.

— Лишили нас самих, — погладив Марцін його кудельки. — Не любиш, коли йдуть гуляти без тебе? Та ще обертаються на птахів чи якихось повітряних риб. Але ми теж полетимо, от побачиш!

Пізно вночі Марцін почув знайомі голоси і вибіг з намету.

— Ніхто не приходив? — допитувалась Агнешка. — Юне, йдеш до струмка? То принеси мені вмитися. А ти будеш покараний!

— Агнешко, — Марцін ухопив її за рукав. — Як вам літалось? Шкода, вночі нічого не видно. Чи приземлялись на вершині?

— В тому скафандрі все видно і вночі.

— Як це?

— Ніби все в червоному світлі, розумієш? А корабель… Стояв собі спокійно, ми навіть не приземлялись.

— А що лихого вчинив Юн, чому ви хочете його покарати?

— Бо він не сказав мені перед вильотом, що знає все про свій корабель. Зореліт подає йому сигнали.

— Навіщо ж він тоді літав?

— Не знаю. Може, любить літати. Я теж залюбки полетіла б ще раз. Це й справді прекрасно!

Потічок дзюрчав поміж чорним корінням, серед лопушиного листя. У воді відбивалась блакитна незабудь, зелені кропи дерев. На мілкоті виднілося дно, а дрібні камінці блищали, мов бронзова гадюча шкура.

Марцін вів Юна на рибне місце, де струмок широко розливався, впадаючи в річку. Хотів показати йому зимородка, котрий чатує на здобич. Птах завжди сидів на низько схиленій гілляці, яка з кожним подувом вітру вмочала листя в воду, креслячи на