Читати книгу - "Вийди і візьми"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І ось на подіумі стояв наповнений складеними в конвертики папірцями лотерейний барабан — тисяча цидулок на сто двадцять три ділянки! Усередині прізвище й ініціали — мене, текел, фарес нещасного. Коли барабан зупинявся і секретарка директора, зануривши руку, діставала завбільшки з цукеркову обгортку конвертик, Жакове серце стискалося, ладне вибухнути, пошматувавши вкриті рідкою паростю і запалі під ключицями груди. Дивлячись, як швидше і швидше трясеться-крутиться корба, Жак хапався за спинку крісла попереду— якихось шість букв, що вирішать усе. Він зненавидить їх, він уже їх ненавидів; хай витрушують до дідьчої матері — туди їм дорога. Удвадцять третє відкривався барабан, й удвадцять третє Жак чекав рятівних літер — їх уже можна було би понависмикувати з прізвищ щасливців, склавши його власне.
Жак був сорок п’ятим. Якби був вісімдесятим або дев’яностим, хтозна, чим би все завершилося. На двадцять шостому номері почав задихатися. Коли повернувся, тягли тридцять дев’ятий. З кожним наступним конвертиком стискалося не лише оспіване у піснях серце, а й безпричинно упосліджений шлунок.
Указ про помилування було зачитано за секунду до страти. Кат розчаровано опустив сокиру. Від довго тамованої напруги, а ще більше на радощах Жак загорлав. Плентався вулицями, на яких перекошувалися кущі й дерева, насувався і відступав бордюр, сахалися перехожі, перехилявся переповнений відпадками смітник, їхав просто на нього автомобіль.
Наче антична плакальниця, схлипувала над ним, який уривчасто хропів, його сповнена співчуття і зневаги Матильда, якій — саме їй! — судилося пов’язати своє життя з невдахою.
З гучномовців швирготіла музика. Вільний від меблевого реквізиту, тепер це був палац бальних танців найбільшого у країні виробника танцювальної продукції, яку у відділі технічного контролю приймав головний балетмейстер Серж Опанасович Бук-Вар. Біля фабричної печі стояв майстер Стеф’юк із помічниками, які закидали в розпечене нутро кокс. Стеф’юк заспівував соковитим тенором, його підхоплювали, відповідаючи гримотливо-тягучими голосами, ливарники. Деталі мандрували з рук до рук, підлітали вгору й приземлялися на долонях, блищали під променями прожекторів, що освітлювали бальний простір.
Жак кружляв спершу з Лідою, потім з Ладою, відтак з Людою. Щоразу, як хвиськало, він міняв партнерку — Ліда, Лада, Люда, Люда, Лада, Ліда, Люся-Нюся, Нюся-Люся, Лана, Ляна, Ліна, Яна… Тепер він танцював з жінкою на ім’я Либідь. «А зараз Либідь Юр’ївна Подоленко!» — прокарбував металевий голос секретарки директора, і в повітрі вкотре цвьохнув батіг. «Я тебе не знаю, — здивувався Жак. — Ти у нас працюєш?» «Секретуткою, — недбало відповіла Либідь, — першого відділу». Жак збився з ритму. Але ось він уже знову з Ладою. Лада… Ладо! Припав до її губ жагучим цілунком…
Надворі стояв ясний недільний день. Човгаючи капцями, з одного з яких визирав палець, Жак поплентався на кухню, де Матильда мила овочі, слухаючи крізь шум води радіо; його урочисте звучання вкидало по ранках Жака у неприродне піднесення. У вікно Жак бачить чергу на вулиці, а в ній малюка. У неділю, коли гастроном замкнений і працює лише хлібний відділ, випічку відпускають з того боку, через який у будні приймають товар.
Раптом Жак усе пригадує — сон, барабан, що навіжено крутиться, руку секретарки, нарешті, директора, який серед заціпенілої зали зачитує з поданого йому папірця указ про помилування. Від згадки про барабан Жакові рябіє в очах, у голові паморочиться, доки вже й голова — барабан, що вертиться. Жак опускається на стілець.
— Ми отримали землю.
Кухонний ніж у руках Матильди застигає над помідором. Як мріяли про город, їм настелявся рядок із Шевченка, з вишнями та хрущами. Колись вони вчили його у своїх сільських школах, між якими пролягли сотні кілометрів; і малюнок достоту такий самий — сільська ідилія, викарбувана друкарськими фарбами, що разюче контрастувала з дійсністю.
— Чому не сказав відразу?
— Божевілля.
— Я гадала, барабан — жарт.
— Розвага.
— Невже й справді?
— Ще б пак!
— А хто крутив?
— Секретарка директора.
— Люська?
— Люська, — скривився Жак. — Любомира Тимурівна.
— А директор?
— Тішився, стерво.
— Чим?
— Чим?! Побачила би ти людські пики! Ще трохи, я й сам горлянку перегриз би.
— Ти? — Матильда зміряла Жака недовірливо-співчутливим, в якому на секунду спалахнула іскринка колишньої близькості, поглядом.
— А ти гадала.
— З лотереєю все-таки справедливіше.
— Воно, може, й так!
— Могли під килимом розтягнути.
— Навіщо? Вони своє давно вже урвали. У директора он палац поруч із партєйними.
Матильда зітхнула.
— Я був сорок п’ятим.
— А Леська?
— Пролетіла.
— Танька?
— Дістала, перед Коровайником.
— Пролаза!
— Сорок перша — не така вже й пролаза.
— Але ж улізла перед тобою.
Захопившись нелюбов’ю до Тетяни, Матильда враз геть забула про барабан.
Городи розташовувалися під Зубрами, збоку від траси, на двадцять третьому заміському кілометрі. Автомобіль, що поступово перетворювався в гаражі на металобрухт, після того як у родинну історію відійшли вояжі універмагами відлеглих містечок із продавчинями, які дрімали в чеканні на покупців, і виїзди на природу, де на галявинах пахло грибами, а в гущавині цокотів птах, нарешті знову став у пригоді.
Хоча Зубри лежали під боком, вони
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вийди і візьми», після закриття браузера.