Читати книгу - "Іван Виговський"

нового гетьмана. Та жодне відоме на сьогодні джерело не подає даних про участь Барабаша у Визвольній війні 1648—1658 рр. Якщо ж зважати на точку зору деяких вчених, згідно якої Я. Барабаш був сином ренегата І. Барабаша, королівської маріонетки, то постать «зачинателя» опозиційного руху постає у ще більш непривабливому світлі. Навіть якщо вірити у щирість намірів лідерів опозиції та їхніх антистаршинських гасел, то знову не можна не помітити трагічного парадоксу. Лідери опозиції шукають підтримки (і знаходять її) у царського уряду країни, в якій панувало тоді ще тяжче кріпацтво, ще тяжча експлуатація трудящих мас, ніж в Україні під польським пануванням, не кажучи про Гетьманщину. Куди завів би цей шлях, якби опозиція взяла гору у 1658 р., яскраво свідчить приклад гетьмана І. Брюховецького, який пішов шляхом Я. Барабаша. Його обіцянки виявилися звичайною соціальною демагогією, а його гетьманат приніс набагато тяжчі страждання трудящим масам, ніж правління попередніх гетьманів.

Отже, на Виговському як на керівнику Української держави лежить тяжка провина в тому, що він не змінив своєї соціальної політики, яка вела до погіршення становища трудящих мас. Але на опозиції лежить провина ще більша, оскільки вона розв’язала безперспективну громадянську війну, поклала початок Руїні, відкрила шлюзи для безпосереднього збройного втручання Москви в українські справи. При зовнішньому демократизмі її блок з Москвою об’єктивно вів до погіршення становища України і тих трудящих мас, від імені яких вони виступали.

В цей час Виговський ще покладається на мирне розв’язання конфлікту, сподіваючись, що царський уряд не буде надавати допомогу опозиції. У своїх перших контактах з російським урядом Виговський-гетьман пішов на деякі поступки в питанні про царських воєвод в Україні, обіцяв розірвати союз із шведським королем, виступити проти Криму, вивести козаків з Бихова та Чаус, не приймати кріпаків-втікачів з Росії, хоч і з обмовкою, що остаточно ці проблеми будуть вирішені під час його особистого приїзду до Москви. При цьому він мав надію на посольства опозиції в Москві. Але місії Ю. Миньківського, С. Почановського, потім Г. Лісницького, І. Богуна та І. Бережецького, а також особисті переговори гетьмана в Чигирині з царськими послами дали лише частковий ефект. Щоправда, царський уряд підтвердив деякі з своїх щедрих обіцянок і визнав Виговського гетьманом. У лютому 1658 р. на раді в Переяславі боярин Хитрово вручив Виговському булаву, бунчук і царську грамоту. Царський посол не міг не враховувати настрої козаків, які вороже ставилися до намірів Москви ліквідувати в перспективі демократичний лад в Україні і нав’язати їм когось у гетьмани замість Виговського. Про це чітко заявив один рядовий козак, учасник ради: «А бодай того ніхто не дождав, щоб Виговського з булави запорозької скинули, ані царові, ані тобі, воєводо, козаки нічого не здiлали, щоб ви право нашоє козацькоє обирати нам гетьмана видерли… Виговський нас з тяжкої неволі лядської визволив, всі при нім умирати і жити готовисьми, то вся Україна, полковники, осавули, oтамани, сотники і чернь присягаєм». Царський уряд звернувся з відповідними грамотами про затвердження Виговського гетьманом до опозиції, але своєї тактики не змінив і продовжував зноситися і з гетьманом, і з опозицією, поступово схиляючись на бік останньої. У своїй недалекоглядній політиці царський уряд не задовольнив навіть деяких елементарних клопотань гетьмана, наприклад про повернення його дружині її маєтностей в Білорусі. В той же час Москва через своїх представників та київських воєвод посилила втручання в українські справи (спроби заборонити зносини гетьмана з іноземними державами, підготовка до податкової реформи, вимоги вислання Юрія Немирича з України та ін.), що далекоглядні сучасники справедливо розцінили як прагнення Москви «не тільки перемогти козаків, але й гетьманську владу взяти у свої пазури». Логічним наслідком таких дій Москви було те, що Виговський (і не тільки він!) починають шукати допомоги з боку колишнього ворога і вже в березні 1658 р. посол України до Яна Казимира Павло Тетеря передає побажання Виговського укласти спільний союз. Чим більше Москва тиснула на Україну, тим енергійніше Виговський шукав союзників у майбутній боротьбі проти неї. Увагу гетьмана привертала насамперед Річ Посполита, а також Кримське ханство і Бранденбург…

Невдовзі опозиція переходить до активних дій, які в сумі з ворожими інтенціями Москви призвели до вибуху російсько-української війни 1658—1659 рр., примхливо поєднаної з війною громадянською всередині українського суспільства Гетьманщини. Хід військових дій у цей час і зовнішня політика Виговського достатньо повно висвітлені ще у працях М. Грушевського, а в наш час насамперед А. Бульвінського, В. Горобця, В. Смолія, В. Степанкова і Т. Яковлевої, тому обмежимося тільки стислим викладом подій, концентруючи увагу на діях самого Виговського.

Отже, прихильник Пушкаря Іван Донець, зібравши загін, вдарив на землі Чигиринського полку і вчинив спустошення. Перейшли до активних дій і Пушкар з Барабашем. У відповідь Виговський готує війська до походу. У Гадячі він стратив кількох прихильників Пушкаря, а потім послав до Полтави гадяцького намісника Т. Прокоповича, котрого полтавський полковник відмовився слухати і заарештував. Після цього Виговський відправив на Полтаву загін (2,5 тис.) переважно сербів на чолі з Іваном Богуном та Іваном Сербином. Зіткнувшись під Диканькою з десятитисячним військом Пушкаря, Богун та Сербин зазнали поразки. Український історик Самійло Величко, хоч і дуже не прихильний до Виговського, визнавав, що «через такі дії прийшло лихо з того боку Дніпра на цей бік і запалав вогонь чварної козацької незгоди». Після перемоги Пушкар об’єднався з Барабашем і змусив Лісницького відступити з Миргорода, спробував вибити Гуляницького з Лубен, а потім повернувся до Полтави. Відчувши послаблення гетьманської влади, почали вибухати повстання козаків і селян в різних місцях Лівобережної України. Дізнавшись про поразку Богуна і Сербина, Виговський разом із ордою Карач-бея вирушив 14.05.1658 р. з Чигирина на придушення опозиції. Перед тим він написав цареві лист-скаргу на Пушкаря (2.05.1658 р.), в якому просив про невтручання царських військ і висловлював свій протест проти дій київського воєводи Шереметєва, який порядкував у Києві, як у себе вдома, не питаючи дозволу гетьмана. На шляху до Полтави Виговський видав два універсали, в яких закликав повсталих мирно покінчити з усобицями і розійтися, що вплинуло на частину пушкарівців. Наприкінці травня 1658 р. гетьман став під Полтавою і розпочав тривалі переговори з Пушкарем, сподіваючись на його капітуляцію. Однак переговори нічого не дали, скоріше вони були розцінені як ознака слабості. Однієї ночі, коли на варті стояв полк Джеджелія, з відома останнього було вчинено заколот: бунтівники вирішили заарештувати гетьмана і передати його Пушкареві.