Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

То була перша ластівка, яка провістила, що дружбі з Пейслі скоро кінець. Він знав мою нелюбов до балакучих людей, та вліз до розмови з поправкою і синтаксичним доповненням. На картах справді пишеться «Велика Долина Весни», але Пейслі сам сотні разів називав її просто Долиною Весни.

Закінчивши вечерю у повній тиші, ми вийшли надвір і сіли на залізничній колії. Ми занадто добре знали один одного, щоб зрозуміти — в повітрі пахне смаленим.

— Думаю, ти здогадався, — почав Пейслі, — що я хочу пов'язати життя, а також майно, рухоме й нерухоме, соціальне і юридичне, з місіс Джесоп, доки смерть не розлучить нас.

— Я прочитав це між рядків, — відповів я, — хоча рядок був один. Сподіваюся, ти усвідомлюєш, що вдова незабаром носитиме прізвище Гікс, тому раджу поцікавитися, чи потрібні свідку на весіллі квіти в бутоньєрці й шовкові панчохи.

— Мушу заперечити, по-твоєму аж ніяк не буде, — каже Пейслі, гризучи уламок шпали. — З усією повагою, друзяко, я б радо допоміг, але справа занадто делікатна.

— Усмішка жінки, — вів далі Пейслі, — як міфічні Сцилла і Харибда, часто затягує корабель чоловічої дружби у круговерть, і якщо не втопить, то поколошматить добряче. Я радо з'ясую стосунки з ведмедем, який діє тобі на нерви, оплачу твій рахунок, намащу тобі спину камфорою, але бачиш, друже, тут зовсім інше. Кожен грає за себе. Я чесно тебе попередив.

Тоді я вирішив піти на співпрацю з ворогом і запропонував такі пункти мирної угоди.

— Чоловіча дружба, — сказав я, — це стародавня чеснота, витоки якої губляться в глибині віків, коли чоловікам доводилося захищати один одного від рептилій із двадцятип'ятиметровими хвостами і летючих черепах. Вони досі стійко зносять неприємності, хоробро підтримуючи друга, аж доки власник салуну не скаже їм, що зелених чортиків насправді не існує. Мені частенько траплялося чути історії, як жінка вклинювалась між приятелями і розбивала дружбу. З нами так не станеться. У нас обох замлоїло серце, Пейслі, як ми угледіли вдову і її печиво. Нехай вони дістануться найкращому з нас. Я обіцяю грати за правилами і не ховати козирів у рукавах. Я упадатиму за нею у твоїй присутності, тож у нас рівні шанси. Тепер, коли ми склепали таку угоду, не бачу причин, щоб пароплав нашої дружби загинув у вирі, про який ти так упевнено торочиш, незалежно від того, хто отримає головний приз.

— Друзяко, ти молоток! — каже Пейслі, тиснучи мені руку. — Правила гри прийняті. Ми упадатимемо за пані одночасно, без різних викрутасів

і кровопролиття, до яких часто вдаються у таких випадках. І залишимось друзями, хай там як.

Біля забігайлівки, яка належала місіс Джесоп, у затінку дерев стояла лавка. Вдова полюбляла сидіти там і дихати свіжим повітрям, після того як потяг, покинувши місто, гуркотів далі на південь. Ми з Пейслі підтягувалися після вечері й намагалися завоювати увагу об'єкта нашого обожнювання. Наша чесність і неухильність у дотриманні неписаної угоди простиралася так далеко, що жоден не починав залицятися за відсутності другого.

Того вечора, коли ми посвятили місіс Джесоп у нашу угоду, я першим підійшов до лавки. Вечеря вже закінчилась, і місіс Джесоп була на місці в новій рожевій сукні й у відповідному гуморі.

Я сів поруч і, скориставшись довколишнім ландшафтом і краєвидом, зронив декілька зауважень про досконалість природи. Вечір сприяв розмові. Місяць підіймався у тій частині неба, де і мав з'являтися, тінь від дерев лягала на землю у формі й конфігурації, що не суперечила законам природи, із колючих заростей неподалік виразно чулися голоси дрімлюг та іволг, зайців та інших мешканців лісу. А вітер, що прилітав із гір, грав на варгані[17], завиваючи серед груди старих бляшанок, навалених біля залізничної колії.

Мені здалося, що моє серце — тісто, яке росте у печі. Місіс Джесоп підсіла ближче.

— О містере Гікс, — каже вона, — хіба в такі вечори одинока душа не відчуває сповна тягаря самотності?

Я підскочив як ужалений.

— Вибачте, мені, пані, — розтлумачив я свою поведінку. — Мушу дочекатися Пейслі, перш ніж відповідати на таке делікатне запитання.

Потім я пояснив їй, що ми були друзями, котрі пройшли вогонь, воду і мідні труби, і домовилися забезпечувати один одному рівні шанси в непростих і особливих ситуаціях, які можуть виникнути під впливом ніжних почуттів і близькості любої людини. На хвильку місіс Джесоп, здавалося, серйозно замислилась над моїми словами, але потім так весело і гучно розсміялася, аж луна пішла довколишніми лісами.

За мить на обрії вигулькує Пейслі з напахченим бергамотовою олією волоссям, сідає по той бік місіс Джесоп і починає врочисто розповідати сумну історію про те, як у дев'яносто п'ятому році в долині Санта-Рита під час великої посухи він змагався з Пайфейсом Ламлі в оббілуванні корів за оздоблене сріблом сідло.

Від початку нашої безкровної дуелі я загнуздав Пейслі та прив'язав до стовпа. У кожного з нас був спосіб підібрати ключик до жіночого серця. Пейслі робив ставку на те, що леді просто ошаліє від яскравих розповідей про пригоди — байдуже, його власні чи героїв газетних публікацій. Мені здається, він позичив цей метод із п'єси, яку я колись дивився, — «Отелло», — написаної Шекспіром. П'єса була про негра, який забив памороки доньці герцога, годуючи її казочками в стилі Джеймса Фенімора Купера і Мартина Лютера. Але такі дурниці діють лише на сцені.

Мій власний рецепт, як змусити жінку відмовитися від дівочого прізвища, полягає в умінні правильно брати її за руку. Навчіться вірно тримати її долоню, і жінка ваша. Це не так просто, як здається на перший погляд. Деякі чоловіки хапають руку леді, як дурні — з такою силою, що в повітрі починає пахнути припарками і гіпсом. Інші явно плутають дамську долоню з розжареною підковою і тримають її на відстані витягнутої руки, як аптекар, що наливає в пляшечку настоянку асафетиди. Здебільшого чоловіки беруть