Читати книгу - "Льодовик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Суцільна крижана пустеля починається десь кілометрів за триста–триста п'ятдесят на північний схід — надто близько, аби її морозяне дихання ми не могли не відчувати упродовж усього року. А крім того, ще є окремі нарости льоду — від кількох десятків метрів до кілометра–двох у діаметрі й південніше Льодовика. Найбільший, здається, на Сумщині в районі Тростянця на місці пречудових соснових лісів, від яких тепер і сліду не залишилося. І у Києві лід місцями також виходить з–під землі, і навіть південніше.
Наші вчені пробували вивести якусь закономірність, але поки що марно. Хоча, за однією з версій, той лід частіше вилазить там, де вода найближче підступає до поверхні. Колись, ще у дольодовиковий період, у таких місцях літніми вечорами стояли рої комарів, люди це бачили й саме там намагалися копати криниці. А тепер у тих місцях з–під землі вилазять льодяні прутні.
У нас також була криничка, але тепер на тому місці Гляціал. І через дорогу також була, навіть не криничка, а колонка, де тепер «дорогі гості» відгородилися гофрованим парканом. У них там свій Гляціал і час від часу чути гуркіт відбійного молотка, особливо у неділю, бо ж наші «дорогі гості» не зважають на Божий гнів. Праця у неділю у них і раніше не вважалася гріхом, а тепер і поготів. Мусимо терпіти. Коли Міха став колаборантом, він уже не мав вибору, а за компанію і ми з Мамонтом. В іншому місці люди не потерпіли б, але наша вулиця для бажаючих вкалувати у неділю, для «дорогих гостей» і особливо для нас — тих, хто їм служить, вважається ще більш–менш безпечною.
І хоча за «хутірмихайлівськими» (за місцем підписання) угодами, що врешті–решт були підписані, Мамонт також не може згадувати їх без йобкання, наші «дорогі гості» — кліматичні окупанти, як він їх ще називає, себто кліматичні біженці — можуть селитися й жити де завгодно, але вони все одно собі знають, де їм безпечніше. Бо на офіційному рівні начебто є домовленість на 50 років з наступною, якщо клімат не зміниться, пролонгацією. Ми на нашій вулиці також готуємося до гіршого. Тобто до тієї самої, як каже Мамонт, «профанації», хоча ми до неї навряд чи й доживемо. Може, лише Петруня й доживе, він із нас усіх наймолодший.
Бо тоді все так миттєво настало, оте похолодання, що навіть нашим затятим ворогам, а теперішнім гостям, довелося терміново міняти тактику. Бо ж за Семижопенків вони все ще продовжували нацьковувати одну частину України на іншу, і це, як не дивно, їм все ще вдавалося.
Були ідеї розділити нас навіть не на дві, а на три частини. Одну окупувати — Схід і Південь, Центр проголосити державою у Союзі і лише непокірний Захід відрізати й викинути, хоча, думаю, також із далеким прицілом. І за останнього Семижопенка йшло саме до цього! Тим більше деякі наші віслючі голови із гнилих інтелігентів також час від часу озвучували свої хворобливі фантазії про ампутацію по живому то Криму, то Донбасу… Та коли за три роки вище п'ятдесятої широти і східніше тридцятої довготи довгожданого літа так і не настало, і вони зрозуміли, що навіть не можуть перекинути свою техніку до наших кордонів, а в Криму піднялася вода й затонули рештки флоту, залишивши на поверхні лише ті секретні бочки, от тоді й почалася у них паніка й істерія!
Їм не позаздриш, і ми були б їх і так прийняли, якби вони виявили хоч трохи поваги й толерантності. Але тут їх потягло на нейтронну бомбу. В хід пішли ультиматуми! Мовляв, якщо за 24 години не буде рішення про дозвіл на масове переселення, то у них не залишиться вибору, крім як застосувати нейтронну зброю, яка вбиває все живе, а будинки, дороги, машини і навіть світлофори на дорогах залишаються неушкодженими. Можна тільки уявити: світлофори і далі собі блиматимуть, а нас усіх в одну мить перетворять на шкварки. Це був шок! Весь світ був шокований, окрім деяких виродків, звичайно, із наших ще заклятіших друзів.
Тим часом навалу кліматичних біженців із північного сходу вже неможливо було стримати. Жінки, діти, старі… Ми їх приймали, ділилися, чим могли, а тут раптом — нейтронна зброя. Те, що вони нас ніколи за людей не мали, це для нас не новина, вони й із своїми ніколи не панькалися. Але щоб так раптово ми всі стали на межу винищення! Наші телемарафони у прямому ефірі із англійським субперекладом тоді дивився весь світ. І ми зробили вибір. Це за одну ніч зробило нас нацією!
Від нашої суспільної пасивності, від того сумнозвісного «Моя хата скраю…» і сліду не залишилося. За кілька днів з усіх площ наших міст і сіл зникли усі пам'ятники Леніну, з тих, які ще залишалися, деінде лише валялися гіпсові рештки, а також інші символи російсько–радянського панування… Мабуть, таки справдилася приказка, що Бог наказує того, кого любить, аби зробити його кращим. На людей на Сході і на Півдні, на Заході й у Центрі начеб найшло просвітлення — не варто ворогувати, краще об'єднатися і повернути собі країну. Та й у самій Росії, а теперішній Московії, на вільній від Льодовика території також відбулися зміни, хоч і дещо пізніше.
Правда любить правду, як часто любить повторювати Петруня–Мамонт. «Усе, що нам усім треба, — це любов! Пам'ятаєш у Джона Леннона?» — відповідаю я йому. «А Христос? Він казав це ще раніше», — нагадує він мені. Це коли ми, вправляючись із льодорубами, коли піт уже заливає очі, раптом починаємо міркувати, що за диво нас усіх врешті–решт урятувало; коли те, що російський царат, а згодом радянська влада, триста з гаком років колонізації намагалися із нас вивітрити, за одну ніч вернулося.
Та ніч великого перелому, коли кремлівські карлики відступили і світ зітхнув з полегшенням, і стала кульмінацією небаченого єднання нації (цю ніч ще називають «ніччю прямих ефірів»). У мене тоді разів із десять виступали на очах сльози, та й не тільки у мене, коли навіть найбільш затяті українофоби переходили на українську. Останній із Семижопенків привселюдно покаявся і передав владу групі старійшин (бо
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Льодовик», після закриття браузера.