Читати книгу - "Піти й не повернутися"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Сказав, наче відрізав, і замовк. І, розумієш, мені стало трохи ніяково. Відчув, що, мабуть, дав маху, сплів дурницю. Справді, хіба можна було сумніватися в ньому! Знаючи, як він тут жив і ким був раніше, як можна було подумати, що він за три місяці переродився. І, знаєш, я відчув без слів, без запевнення й клятви, що він наш — чесна, хороша людина.
Але ж ця школа! І з дозволу німецьких властей… «Якщо ви маєте на увазі моє теперішнє вчителювання, то відкиньте свої сумніви. Поганому я не вчу. А школа потрібна. Не будемо навчати ми — будуть одурманювати вони. А я не для того два роки олюднював цих дітей, щоб вони тепер знелюдніли. Я за них ще позмагаюся. Наскільки вистачить сил, звісно».
Так він говорить, шкандибаючи по хаті, й не дивиться на мене. А я сиджу, гріюся і думаю: а що, коли він і справді має рацію? Адже німці теж не дрімають, свою отруту в мільйонах листівок і газет сіють по містах і селах, сам бачив, читав дещо. Так складно пишуть, так заманливо брешуть. І навіть партію свою як назвали: націонал-соціалістська робітнича партія. І начебто ця партія бореться за інтереси німецької нації проти капіталістів, плутократів, євреїв та більшовицьких комісарів. А молодь є молодь. Вона, брате, як малеча на дифтерію, може заразитися різними незрозумілими штучками. Літні люди, ті вже розуміють подібні хитрощі, різного надивилися в житті. А молодші «Тепер усі хапаються за зброю, — каже Мороз і все ще ходить по хаті. — Потреба у зброї, як, звичайно, і завжди у війну, стала більша за потребу в знаннях. І це зрозуміло: весь світ озброївся. Тільки одним гвинтівка потрібна, щоб стріляти в німців, а іншим — щоб перед своїми випендрюватись. Але ж перед своїми зброєю хизуватися значно безпечніше, та й застосовувати її можна безкарно, от і знаходяться такі, що йдуть у поліцію. Гадаєте, всі розуміють, що це означає? Далеко не всі. Не задумуються багато, що далі буде. Як далі жити. Їм би тільки отримати гвинтівку. Он у районі вже й поліцію набирають. І з Сельця двоє туди подалися. Що з них буде — неважко собі уявити».
І це правда, думаю собі. Але все-таки цей Мороз добровільно працює під німецькою владою. Як же тут бути?
І раптом, добре пам'ятаю, подумалося якось само собою: ну і хай! Хай працює. Не так важливо де — важливо як. Хоч і під німецьким контролем, але напевно ж не на німців. На нас працює. На білорусів. Може, не стільки на наше теперішнє, як на наше майбутнє. Адже ж буде у нас майбутнє. Повинно бути. Інакше навіщо тоді й жити? Одразу головою в безодню — і край.
Але, виявляється, Мороз цей працював не тільки для майбутнього.
Година, мабуть, уже минула, я згадав прокурора, вийшов покликати його. Той спочатку упирався, не хотів іти, але холод дошкулив, побрів слідом за мною. Привітався з Морозом стримано, не зразу включився в розмову. Та поступово осмілів. Ще погомоніли, потім роздяглися, стали сушитися. Морозова бабуся щось поставила на стіл, і навіть пляшечка каламутної, правда, знайшлася.
Таки довгенько посиділи ми тоді, побалакали щиро про все. І треба сказати, мабуть, тоді вперше я відкрив, що Мороз цей не нам рівня, розумніший за нас обох. Адже буває так, усі працюємо разом, за одними правилами, і здається тоді, що й на розум усі однакові. Та коли життя розведе нас по різних стежках, в усі боки, і хтось раптом виривається несподівано вперед, вирізняється од інших, ми тоді дивуємося: бач, а був як усі. Здається, і не розумніший за інших. А як підскочив.
Отоді я теж збагнув, що Мороз своїм розумом бере ширше за нас, глибше. Поки ми шастали в лісах та дбали про найбуденніше — поїсти, переховатися, озброїтись та якогось німця підстрелити, — він думав, заглиблювався, осмислював цю війну. Він і на окупацію дивився немовби зсередини і бачив таке, чого ми не спостерегли. Головне, він її більш морально відчув, з духовного боку, чи що. І знаєш, навіть прокурор мій це зрозумів. Коли ми вже добре наговорилися, цілком порозумілися, тоді я і кажу Морозу: «А може, кидай усю цю шарманку та гайда з нами в ліс. Партизанити будемо». Пам'ятаю, Мороз насупився, зморщив лоба, а прокурор і каже: «Ні, не треба. Який з нього, кульгавого, партизан! Він тут нам більше потрібний». І Мороз погоджується з ним: «Тепер, напевно, я тут більше на місці. Всі мене довкола знають, допомагають. Хіба коли вже не можна буде…»
Ну і я погодився. Справді, чого всім у ліс? Та ще з такою ногою. Мабуть, і нам вигідніше мати свою людину в Сельці.
Отак ми тоді погостювали в нього і зі спокійною душею попрощалися. І скажу тобі, цей Мороз став для нас найдорожчим помічником із усіх наших помічників на селах. Головне, як потім виявилося, він приймач дістав. Не сам, звичайно, — селяни передали. Так його поважали на селах, так рахувалися з ним, що, як і раніше, не до попа чи ксьондза йшли з поганим і добрим, а до нього. І коли десь виявився цей приймач, то передали його насамперед учителеві своєму, Олесю Івановичу. А той потихеньку став його покручувати в клуні. Ввечері, бувало, розкине антену на грушу і слухає. А потім запише, що чув. Головне — зведення Радінформбюро, на них був найбільший попит. У нас у загоні не мали нічого, а він от — обзавівся. Селезньов як дізнався, то хотів, правда, відібрати для себе, але передумав. У нас ті новини слухали б чоловік тридцять п’ять, а так уся округа мала з них користь. Домовилися, що Мороз двічі на тиждень передаватиме зведення в загін — коло лісництва була така дуплянка на ялині, його хлопці клали туди, а наші забирали вночі. Пригадую, сиділи ми тієї зими по своїх ямах, усе позамітало снігом, холоднеча, глухомань, з їжею скрутнувато, тільки й радості,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Піти й не повернутися», після закриття браузера.