Читати книгу - "Остання орбіта"

П. К., не відриваючись, дивився в окуляр телескопа і говорив:

— Виразно бачу тверду поверхню. Ніби циклон якоїсь неймовірної сили розігнав багатошарові хмари і відкрив нам материк Венери. Ген вода. Апарат! Плівку!

Справа в тому, що ми не збиралися проводити візуальних спостережень і відключили синхронізовану з телескопом фотоустановку.

Миттєво був зроблений знімок. П. К. віддав плівку С. В.

Командир довго вивчав її і нарешті сказав:

— Схоже на те. Але…

— Що «але»? — образився П. К. І забрав плівку. — Тут добре видно.

— Вітю, — попросив мене С. В., — подай мені, будь ласка, світлофільтр для збільшувача.

Крізь збільшувач, оснащений світлофільтром, ми побачили могутнє завихрення, динамічно схоплене об’єктивом фотоапарата. Але те, що на плівці для ока, озброєного тільки лупою, уявлялося поверхнею, виявилося ще одним шаром хмар, темно-сірих, грозових.

П. К. зніяковів і відійшов від столу. Весь день він відчував себе ніяково, бо ми іноді кепкували з нього. І коли його допекли, сказав:

— Я сам бачив. Апарат не встиг. Упевнений, що ми помилилися, вибираючи маршрут! На Венері є життя. Дуже шкодуватиму, що не я побачу його першим.

Чому не вирушили ми на Венеру?

11 грудня

Вираз «Дайте світлофільтр» прижилося. Якщо хтось з нас висловлює щось неймовірне, йому нагадують: «Дайте світлофільтр».

«Набат» летів до Марса. Життя космонавтів після перших днів, трохи невлаштованих через новизну обстановки, пішло нарешті розмірено і нормально.

Венера залишилася далеко обабіч траси корабля, і космонавти перестали спостерігати за нею. Труба головного телескопа «Набата» тепер була націлена на червонувату кульку, що вже яскраво засвітився в чорній безодні неба.

По-різному чекали космонавти зустрічі з Марсом. Павло вважав цю планету мертвою, без ознак високоорганізованого життя. Бурмаков же схилявся до думки, що там навіть є розумні істоти. Можливо, тому Павло майже не дивився в телескоп. Навіщо, якщо все встигне побачити зблизька, навіть руками помацати. А Бурмаков, що б не робив, ні-ні та й загляне в окуляр: а не чи з’явилося там щось нове?

Нового не було. Марс ріс, збільшувався і як і раніше залишався загадковим, ховаючи від людей деталі свого ландшафту.

Але так не могло довго тривати. Вони повинні були нарешті щось помітити. І, як не дивно, першим це «щось» помітив Вітя. Байдужий спочатку до зір, він став незабаром пристрасним прихильником Бурмакова і іноді заступав його біля телескопа

— Бачу! Мерщій фотографуйте! — закричав Вітя.

Бурмаков припав до окуляра, намацав важіль перемикання і натиснув його. Телевізійний екран, сполучений з лінзами телескопа, засвітився. Поволі, ніби на фотопапері, що лежить в проявнику, на ньому стали проступати контури одного з куточків марсіанської поверхні. Ніхто ще ніколи не бачив Марс так близько, не милувався його пейзажем, схожим і не схожим на земний.

На екрані, який став жовто-червоним, прямою лінією пролягла вузенька сірувата стрічка. Щось подібне вони вже спостерігали неодноразово. Але уважно вгледівшись, Павло зрозумів, що вразило Вітю і схвилювало Бурмакова. На сірій стрічці з’являлися і зникали маленькі іскорки. Так могла поблискувати тільки вода на сонці.

— Те-че, — роздільно промовив Павло.

— Ось вам перший доказ. Де є вода, там повинне бути життя.

На знак згоди Павло схилив голову. Бурмаков мав підстави для такого висновку. Марс, що має воду, цілком міг виявитися схожим на Землю.

Витоки каналу, який побачили космонавти, починалися десь в полярній зоні, а сам він закінчувався поблизу екватора, в районі, позначеному на земних картах Марса як озеро Сонця. Бурмаков порівняв карту зі знімками і сказав:

— Цей канал — Нектар. Так його назвав колись Скіапареллі. Старий сам не припускав, що по Нектару насправді тече волога життя — вода.

Космонавти довго ще вивчали озеро Сонця, поки Марс не повернувся пустельним боком. Але нічого більше не помітили. Чи то там дійсно нічого не було, чи то перешкодив той самий фіолетовий шар, що знаходиться в атмосфері над поверхнею планети і заважає спостереженням. Від цього поверхня планети виглядала гладкою і одноманітною. Проте настрій у людей був піднесеним.

— Я впевнений, що суворі умови марсіанського клімату, — говорив Бурмаков, — не є перешкодою для вищих форм життя. Марс — набагато старший від Землі. Шлях його розвитку не обов’язково був таким самим, як і в Землі. Наша планета знаходиться в кращих умовах, оскільки вона ближче до Сонця — наймогутнішого джерела енергії. Марсіанин повинен був постійно боротися за своє існування: і з холодом, і з розрідженістю атмосфери, і з бідністю фауни і флори. Ця боротьба повинна була допомогти йому досягти вищих форм розвитку. Хай марсіани зовсім не схожі на нас, та, врешті-решт, це і найімовірніше. Природа не терпить одноманітності. Але я вірю, що марсіани повинні бути… — Бурмаков зупинився, щоб перевести подих, поглянув на Павла. — Ви не згодні?

— Просто у мене менше упевненості… Можливо, це не вода, хоча навіть її наявність зовсім не категоричне ствердження життя.

— Даремно ви так думаєте. Чим ви можете пояснити, що напрям і прямизна каналів не змінюються впродовж сторіч? Такими їх могли зробити тільки