Читати книгу - "Там, де південь..."

Над Аляудами налилося чорнилом небо. Було холодно, і мєлкі, заправившись дешевим шмурдяком, розпалили вогнище. Канава — булькітлива рідина, темна і в’язка, смолянистого кольору, — вифарбувалася в лимонний, з ніжним світло-зеленим відтінком недостиглості. Мєлкі галділи, бзділи, тусали один одного, шукаючи чергову жертву. Менші, як пацюки, шастали між перевернутих плит, стягуючи вінки, трухляві труни, обаполи, мокре гілляччя. Біба прийшов злий. Але він не приніс мєлким ширива, покурити. Лише пляшку горілки. І ця ніч мала видатися йому довгою. Тому що Спаба, запєтушений Пєцою, нині верховода усіх мєлких, — у них це проходило просто, — не мав настрою слухати його баклани, тупі й незрозумілі баклани, тим паче на порожняк. Те, що його відтрахали мужики, нічого не означало. Дивись, вони ґвалтують когось скопом, а потім він разом із ними гуляє, п'є. Ось така підарастична демократія. Видно, Бібі не було куди поткнутися, а можливо, все починало запускатися десь у невидимих оком світах: хто його знає? Біба прийшов, перезарядив вену чистоганом, закурив і подивився на Спабу. А Спаба подивився на нього крізь жовті язики полум’я.

— Що ти скажеш по жизні, Спаба? — почав Біба.

— А це як складеться, — виважено сказав Спаба і підморгнув кільком своїм підручним. Біба нічого не помітив. Очі синьо скляніли над жовтими язиками вогню. У Спаба зелені очі, з жовтими зіницями. Того, минулого року, він перехворів на гепатит. Неякісна ширка. В очку сверблячка. Одеський заїзний морячок підкинув Спабі герпесу. А тому він часто заходив за плити, щоб почухмаритися.

— Ну, ну, ну, — протяжно, з південним говірком, сказав Спаба, налив собі горілки й випив, пускаючи слину й горілку на підборіддя. Лимонні тіні повзали біля ніг Біби. Біба великодушно похитав головою. Спаба пошукав щось біля себе, самими очима, хитро викрививши тонкогубого, красиво окресленого рота. Біба знову це пропустив. Він зачудовано дивився на вогонь, що перекочував жовті клубочки в його очах. Біба любив осінь: пора врожаю, пора смерті, кохання і ще чогось такого… Саме так, ще чогось такого…

Альберт прокинувся. Верхня губа налазила на нижню. Він відразу вхопився за газету, але його знудило. Напевне, інсульт. Він учора, блядь, перебрав із наркотою, з цією ідіоткою, що втюхувала щось там про вічне й нерухоме, що вона хотіла цим сказати, якого хріна. Його хилитає, не інакше — інсульт. Затяжний кашель вдарив у барабанні перетинки. Альберт упав на коліна й закрив вуха руками. Він кашляв, втуливши пітного лоба в паркет. Його вивертало. Ліва чи права — не розбереш — рука заніміла. За п'ятнадцять хвилин він закінчив кашляти. Але обісцявся й обісрався. На диво — йому полегшало. Він раком дістався до сейфа, відімкнув. Всього лише п’ять кубів. У нього ж дозняк до десяти. Альберт завив. Разом із ним завив дзвоник у квартирі. Альберт начепив окуляри, нашвидку зарядив шприц і загнав у вену на нозі. Промахнувся. Вискочила гуля. Дзвоник повторився. Гуля синіла на очах. Альберт захникав. Повторна спроба. Він чоловік, завойовник, ага, саме так загинала ця недорікувата шерепа. Дзвоник пищав, повторювався з настирністю до кожної півхвилини. У нього голова — будильник, електронний таблоїд у черепку. Нічого ви мені… Нарешті голка плавно увійшла у вену. Контроль, струмочки крові, назад, вперед, назад. Ух, пішло ж як, прямо так, як усі десять. Альбертик витягнувся на паркеті, хруснув кістками. Звівся, сів, поправив окуляри й подався, наспівуючи «Ерапшен», до дверей. Він спохопився, мацнувши себе за обісране гузно, але пізно — двері вже прочинялися, впускаючи відвідувача. Альбертик його не знав, але нічому не здивувався. Морфій має властивість — дерев’яну властивість — відбивати охоту до непотрібних думок. Двері, значить, відкривалися. Альберт намугикував «Ерапшен», підтримуючи гузно рукою. Лайно вже холонуло й одвисало гирею. Альберт впускав непроханих гостей, блискаючи лінзами, як світлим днем, догори, в ліпнину стелі, з затертими синіми амурами, голими, рожевими колись, німфами, що, знов-таки колись, пливли на білопінних хвилях, а зараз трусили цицьками задарма у чорній від тютюнового диму павутині. Але він думав зараз, що скаже цій дурнуватій інститутці. Чорт, він скаже, що: у них історія не про те, як зло перетворилося на добро, на любов. Так, мила, так… Не те щоби їх немає чи вони взагалі матеріально неприпустимі в цьому нашому смердючому світі, так, мила, так, мила… Їх вистачає, як глистів у алкоголіка з перервою на один рік, цілий рік реваншу… Д-а-а, морфій не терпить реваншу. Морфій терпить сильних… Далі, далі, що він розповість їй далі? Є! Це просто противно природі обох начал. О так! Любові й ненависті. А тоді повір якійсь там мудрості, що від любов і до ненависті один крок… Хм-м… Лінзи тухнуть під тупим ударом кулака. Альбертик тіпається на блискучому пакеті, з гикавкою намагаючись зліпити докупи окуляри. Йому конче необхідно бачити, що відбувається. З носа сюрчить рожева юшка. За косою, там, на витоці лиману, гудів, як вулик із мільйонами бджіл, буксир; Альберту було паскудно: буксир гудів, а він його не бачив. А потім Альбертика потягнули за ноги. Голова дерев'яно заторохкотіла об паркет. І хтось вимкнув у його голові світло.

Їй спочатку так придалося, треба ж таке: голос грому, жовте листя, налите золотом, справжнім сусальним золотом, а потім знову повторився голос, спочатку близький, розламистий, із давно відомою тільки їй хрипотою десь посередині; він накочувався хвилями, і також хвилями відходив, лишаючи слід, наче нетривкі кола води над головою. Олька прокинулась, і її каламутний погляд, карі очі, з червоними від недосипу білками, застигли нерухомо, як у мухи, що потрапила в лапи до павука. Саме так вона і подумала. І раніше ніколи такого не приходило, а зараз накотило. Вона з народження нормальна: школа, зазубрений вірш Пушкіна, улюблений поет Пушкін. Шкільна сукня за коліна. А ще вона любила чистоту й не зносила запахів: гострих, різких — чоловічих шкарпеток, пізніше — місячних. Словом, чистюня. Така ніколи годинами не лупить очей на нерухому воду, на водорості, на небо, на падаючий у оксамиті осені листок. У її кімнаті рожеві шторки, фаянсові купідончики й купідонихи з круглими животиками й куценькими ніжками — все,