Читати книгу - "Говорить сьомий поверх"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
І знову мене сполохала Липучка. Вона завжди дуже оригінально входила до кімнати: постукає — і одразу увійде, не чекаючи, поки я скажу: «Можна!» або «Хто там?». Незрозуміло навіть, для чого вона стукала. Я ледве встигав скидати під стіл підручники і зошити. Так було й цього разу.
Але на порозі Липучка дуже довго тупцяла. Видно було, що вона хоче про щось запитати мене чи попросити.
Липучка була вся якась різнокольорова: волосся — руде, обличчя — червоне від ніяковості, сарафан — невизначеного, цвілого кольору, ноги — зверху бронзові, а внизу сірі од пилюки, ніби навмисне присипані порошком.
— Ой, не знаю навіть, з чого почати… — вимовила нарешті Липучка.
— А ти почни від самого початку, — порадив я.
Набравшись сміливості, вона сказала:
— Ой, Шурко, ти повинен мені допомогти! Заяву одну скласти… Дуже важливу! До міськради. Розумієш?
Я похитав головою: мовляв, поки що нічого не розумію.
— Ну, одне слово, справа така, — почала пояснювати Липучка. — Від станції до нашого міста досить далеко. До того ж дорога вгору… А автобуса немає. Хоч на собі речі тягни! Треба, щоб автобус ходив.
— А чого ти про це турбуєшся? — здивувався я.
Липучка заходилася тицяти в мене пальцем, як у чудо якесь:
— От кумедія! Не розуміє! Адже люди з речами приїжджають, а автобуса немає. Ну ось, значить, різні… — Тут вона затнулася, підшукуючи підходяще слово. — Ну, значить, різні несвідомі люди усім цим користуються. На державних підводах возять приїжджих, а грошики собі в кишеню кладуть.
І знову я подумав: «Ні, Липучка не тільки „ойкати“ вміє!»
— Треба написати про все це, — рішуче вела вона далі. — Тільки я сама не зможу: не вмію я заяви писати. А ти краще напишеш! Так, що одразу резолюцію червоним олівцем поставлять. Знаєш, у лівому куточку…
«Так, поставлять резолюцію червоним олівцем! — подумав я. — Двійку з єхидною закарлючкою поставлять, як Андрій Микитович. До чого ж це неприємна справа — бути двієчником! І до того ж навіщось, як дурень, стенав плечима. Розповів би чесно про двійку, а так ось викручуйся тепер!»
Але зітхати було пізно, і я викрутився.
— Допомогти — це можна, — відказав я. — Тільки у мене дуже поганий почерк, ти нічого не розбереш. Я сам іноді не розбираю.
— Ой, це байдуже! — заспокоїла Липучка. — Ти мені продиктуй, гаразд? А я запишу.
Це був вихід із становища.
— Гаразд, я диктуватиму, а ти пиши, — погодився я.
Чорнило й ручка були на столі, немов чекали на Липучку. Вигадувати мені було не вперше: натренувався, читаючи мамині листи. Крім того, одна наша сусідка в Москві дуже любила писати різні скарги і збирати під ними підписи мешканців: то ванна протікає, то хтось із сусідів довго розмовляє по телефону. Перш ніж збирати підписи, сусідка читала свої заяви уголос на кухні. Кожну скаргу вона починала словами: «Не можна без почуття глибокого громадянського обурення писати про те…»
І я почав диктувати Липучці:
— «Не можна без почуття глибокого громадянського обурення писати про те, що між містом і станцією немає автобусного зв'язку…»
Потім я згадав, що сусідка наша обов'язково вживала такі вирази: «використовуючи своє службове становище», «деякі особи», «чи не час». Я продиктував Липучці:
— «Використовуючи своє службове становище, деякі особи перевозять приїжджих за гроші на державних підводах. Чи не час покласти цьому край?..»
І ще мені пригадалося, що кожну скаргу сусідка наша закінчувала погрозою: якщо, мовляв, не вживете заходів, скаржитимусь вище. І я продиктував:
— «Якщо автобуса не буде, ми напишемо скаргу до Москви!..» — А потім порадив Липучці: — Тепер збери підписи. Якнайбільше підписів… І все буде гаразд.
— Ой, як коротко вийшло! — вигукнула Липучка, розглядаючи аркуш із зошита, що залишився майже чистий.
— Це добре, коли коротко, — пояснив я. — Довгу заяву можуть не дочитати до кінця. Розумієш?
— Розумію. Ой, ти чудово продиктував! Просто як дорослі пишуть у справжніх заявах!
Липучка акуратно згорнула аркуш у трубочку, а я скромно розвів руками: мовляв, ну що тут особливого: написати заяву — це для мене раз плюнути.
Липучка хотіла одразу бігти до міськради, але я зупинив її:
— А підписи?
— Ой, їх збирати дуже довго!
Мені одразу спала на думку ідея:
— Не треба збирати. Напиши внизу так: «Білогорські піонери, всього три тисячі підписів».
— Що ти, що ти! Три тисячі! У нас і з немовлятами стільки дітей не набереться.
— Тоді напиши: «Усього двісті підписів». І ділу кінець.
— Ой, хіба можна? Адже це неправда!
— Для хорошого діла іноді й збрехати можна, — заспокоїв я Липучку.
Вона знову сіла до столу. Та враз ми почули, що хтось лізе у вікно.
ВИКРАДЕННЯ
Сашко зручніше вмостився, поклав свої лікті на підвіконня й обвів нас презирливим поглядом, ніби кажучи: «Дурницями усякими займаєтесь, а я тим часом…»
— Ой, щось трапилося? — вигукнула Липучка.
— Еге ж, трапилося, — спокійнісінько відповів Сашко. — Приготуйтеся — зараз кімнату підмітатиму.
Підмітати кімнату? З глузду він з'їхав, чи що? Ми з Липучкою
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Говорить сьомий поверх», після закриття браузера.