становища та виходу в паризькі знаменитості. Але мрії, що пов'язуються з такою партією в очах зацікавленої особи, вимагають, як і всякі мрії, поживи ззовні; інакше вони поблякнуть і розпливуться. Ваша найпалкіша мрія — це принизити вашого кривдника. Та як ви кудись переберетеся і про нього більше нічого не почуєте, то ворог, зрештою, втратить для вас будь-який інтерес. Якщо ви за двадцять років згубили з очей тих, задля кого рвалися до Жокей-клубу чи до Академії, то перспектива стати членом якогось із цих об'єднань вас уже не спокушатиме. Отож достоту як усамітнення, як хвороба, як навернення до віри, тривалий зв'язок із якоюсь жінкою проганяє давні мрії. Коли Сванн зашлюбив Одетту, це не було з його боку зреченням світського марнославства, оскільки Одетта, в духовному розумінні, вже давно відірвала його від вищого світу. Якби це було не так, то Сваннова заслуга була б більша. Саме тому, що ганебні, зі світського погляду, шлюби передбачають відмову, ради душевного спокою, від якогось достойного становища, вони викликають загальну глибоку пошану. (За такі ганебні шлюби не можна, звичайно, вважати шлюби задля грошей, бо не було ще такого прикладу, коли подружжя, одне з яких продалося, не було прийняте у світі — бодай за традицією, засвідченою стількома прикладами, і бодай для того, щоб не мати двох ваг і двох мір.) З другого боку, Сванн, поет, а не збоченець, зазнав би, може, якоїсь утіхи, паруючись, як при схрещенні порід, яке практикують менделісти і про яке оповідає міфологія, з істотою іншої раси, з ерцгерцогинею чи з кокоткою, беручи шлюб з особою царської крови або йдучи на мезальянс. На думку про одруження з Одеттою Сванна бентежила, і зовсім не через снобізм, лише одна людина на крузі земнім: дукиня Ґермантська. Одетту ж вона хвилювала найменше — Одетта думала радше про тих, хто стояв лише трохи вище за неї, а не витала в емпіреях. Натомість, коли Сванн думав про Одетту як про свою людину, він завжди уявляв собі ту мить, коли приведе її, а головне — свою дочку, до принцеси де Лом, яка невдовзі по смерті свого свекра стала дукинею Ґермантською. Він любив уявляти собі дружину і доньку не десь, а саме в дукині, і розчулювався, гадаючи, що дукиня скаже про нього Одетті, що скаже Одетта дукині Ґермантській, уявляючи, яку прихильність виявить дукиня до Жільберти, як панькатиметься з нею і як це підхлібить його батьківському гонорові. Він розігрував сам із собою сцену знайомства з такою достеменністю вигаданих подробиць, яку показують люди, що розважають, як би вони потратили виграні гроші, суму яких наперед загадали. Якщо супутні нашій постанові мрії також її й мотивують, то можна сказати, що Сванн узяв за себе Одетту, аби познайомити її й Жільберту, причому без свідків і по змозі таємно, з дукинею Ґермантською. Ми ще побачимо, як саме це єдине світське бажання, пов'язане з його дружиною та донькою, залишиться нездійснене, на нього буде накладено сувору заборону, і Сванн помре, не сподіваючись, що дукиня колись із ними познайомиться. Ми побачимо також, що дукиня Ґермантська зблизиться з Одеттою та Жільбертою уже по смерті Сванна. І, може, для нього було б мудріше, — якщо для нього щось важили такі дрібниці, — не бачити прийдешности з цього боку такою похмурою і вірити, що сподівана зустріч станеться тоді, коли він уже не зможе їй радіти. Дія причинности, що зрештою веде до всіх можливих наслідків, а отже, й до на позір майже неможливих, виявляється іноді повільно (а ми ще уповільнюємо її своєю нетерплячкою, здатною, замість прискорювати, гальмувати її, а також самим фактом свого існування) і дає плоди аж тоді, коли ми перестаємо бажати, ба іноді й жити. Невже Сванн не знав цього з досвіду і хіба в його житті — ніби прообраз того, що мало статися по його смерті — не було вже одного посмертного щастя: одруження з Одеттою, яку він так палко кохав — хоча вона не сподобалася йому з першого погляду — і яку пошлюбив, коли вже розлюбив її, коли істота, що жила у Сванні й так розпачливо жадала звікувати вік з Одеттою, коли ця істота вже вмерла?
Я заговорив про графа Паризького і поспитав, чи він не Сваннів приятель: я боявся, щоб розмова не звернула на інше.
— Авжеж, вони приятелі, — відповів маркіз де Норпуа, обертаючись до мене і втеплюючи в мою скромну особу блакитний погляд, де грали-шумували, настояні у власному соку, його велика працьовитість і його пристосовність. — Ага, — додав він, знову звертаючись до мого батька, — гадаю, в цьому не побачать неповаги моєї до королівської крови (щоправда, особисто я з його високістю не пов'язаний, підтримувати в моєму, хай і неофіційному, статусі особисті стосунки з ним якось не випада), якщо я розповім вам про один препікантний випадок. Так ось, не давніше, ніж чотири роки тому, в одній із центральноєвропейських країн, на залізничній станційці сталася несподівана зустріч Принца з пані Сванн. Звичайно, ніхто з його почту не насмів спитати в його високости, чи сподобалась вона йому. Це була б нетактовність. Проте коли в розмові випадково згадувалось її ім'я, то з певних ознак — невловних, але непомильних — було видно: його високість досить охоче давав зрозуміти, що вона справила на нього все-таки сприятливе враження.
— А хіба не можна було відрекомендувати її графові Паризькому? — спитав батько.
— Ба! хтозна! З цими короленками ніколи не вгадаєш, — відповів маркіз де Норпуа. — Іноді найдумніші з них, ті, що люблять величатися, зовсім не зважають на громадську думку, навіть найслушнішу, коли виникає потреба нагородити когось за відданість. А проте факт безперечний, що граф Паризький завжди дуже цінував Сваннову вірність, вірність того, у кого на додаток до всього ще й розуму стане на трьох.
— А яке враження склалося у вас, пане посол? — спитала моя мати чи то з увічливости, чи то з цікавости.
Завзяття старого знавця, яким був маркіз де Норпуа, перемогло звичайну його стриманість.
— Якнайвідрадніше! — почулося у відповідь.
І, знаючи, що зізнання в тому, що хтось зачарований жінкою, коли воно робиться грайливо, вважається ознакою дуже дотепного співрозмовника, маркіз де Норпуа пирхнув — від цього смішка блакитні очі старого дипломата стали масними, а крила його носа, поцятковані червоними жилками, затріпотіли.
— Вона
