Читати книгу - "Гордієві жінки"

– Вельми гарні мені твої коси. Коби не вогняні такі, коби не рижі, не знаю, чи так сильно горів би тобою… А так тільки гляну – й усе всередині займається вогнем. Дивись, не спали мене всього, збережи. Най тільки серце горить-не згорає, як ото грива твоя червоняста, – засміявся.

Я й собі заляскотіла сміхом.

– Чого ти? – спитав він.

– Ти так се розказав, шо я маком тебе уявила. Він теж-ка весь червоний од любові.

– Ну, от, не перетвори мене на мак, а то лиш тут на вигоні мене й бачитимеш, у букет рватимеш, удома на стіл у слоїк ставитимеш, потім карандашами малюватимеш, – усміхнено проказав він.

А мені в ту мить стало вельми страшно. Так страшно, що аж закололо в серці. Бо абищо я ляпнула язиком.

– Дурна я, не слухай, – підбігла до нього, міцно за шию обняла. Вперше так крепко.

Потом-ка[32] ми сплели той вінок кохання. Але він у нас незакінченим вийшов. Для нього треба було найбільше ромашок. Павлусь сказав: то символ юності, доброти і ніжності. То ми їх назбирали. А ще треба був цвіт яблуні, вишні, гроно калини, а між квітами – вусики хмелю, як символ розуму. То для деяких сих рослин тре’ було весни дожидатися… Але так як всього в одному такому вінку могло бути до дванадцяти різних квіток, то ми ше зібрали барвінок, безсмертник, деревій, любисток, волошки і мак… Павлусь переповів, шо йому мати сказала, мол, вінок із живих квіток захищає дівчину від злого ока, а ще – коли дівчина має його на голові, то володіє чарами.

Мені тих чарів не треба було. Бо й так, що треба для щастя, я мала.

Тільки за мамою і сестрою скучала. Але вони живі-здорові – знала. І це мене заспокоювало.

Як ішли ми додому, вийшла з хати Варця Гапониха. Помахала нам, покривилася, бо на голові моїй вінок забачила, поклекотала щось до нас по-індичому (ніхто її не розумів через оту її вроджену «вовчу пащу»), та й сховалася за дверними шторами…

Жаліла я її завсіди. Ще й мати не пускала її по маки до річки… Бідна та Варка. Невільна.

А може, я неправду кажу. Не знаю.

Поживу-побачу.

Пишу се в літі 1966 року.

Хай би колись прочитала Марія.

А я – Надія.

На сім крапка.

Поки.

Лія відчинила дверцята шафи, намірившись помістити туди вішак із речами, що їх вдягала цього недільного дня. Перебирала думки про Софію (і що таке приховує сестра у своїх зажурених очах?), але більше не йшла їй із голови дивна жінка, яку сьогодні побачила здалеку.

Вони з Мією проводжали Софію з Семеном, за ворітьми розпрощалися. Мія пострибала стежкою до хати, а Лія рушила до річки, захотіла роздивитися захід сонця: з кожним днем він змінювався, ставав усе менш тепло-колірним та безхмарним. І тоді, як спинилася біля ясена, запримітила: там, де зранку побачила фотографа, нині стояла якась жінка й махала до неї рукою. Але назустріч не пішла. Побоялася, певно. Вона була невеличка, опецькувата, вдягнена в куцу, до колін, плащовку,[33] у бордовій квітастій хустці і, що найбільше вразило Лію, з вінком на голові. Згодом дивачка зняла його й затрясла над собою, волаючи щось невиразне.

Лія злякалася. Чи не вперше за останні роки свого тихого й самотнього хутірського життя дівчині стало не по собі.

Якби хоч чути, що вона кричить!

Але нічого не розібрати.

Якби бодай слово виразне піймати!

А – жодного.

Лія поспішила додому, замкнулася в кімнаті й стала роздумувати, чи не завітала, бува, до їхнього селища сама Варця Гапониха – самітниця з «вовчою пащею» – з материних записів, що їх якраз сьогодні прочитали. Все те мало скидалося на правду, але чулася так, ніби повідана Софією історія із записника постала перед Лією наяву.

Й ото тільки-но надумала Лія вішати в шафу одежу, як хряпнули долу ті лахи з рук – за стіною зчинилось незвичне.

Сварка.

У сусідній квартирі, котру сестри називали за прізвищем давніх сусідів Олещуківською, хтось закричав.

Лія ще вчора почула, що хтось із сусідів з’явився. Цілими місяцями не було нікого, зрідка хтось навідувався на день-два: то якісь далекі родичі колишніх мешканців, то якісь їхні друзі. Сестри навіть подумували-мріяли були, що колись зможуть увесь будинок викупити й до ладу довести, бо «корінні» жильці давно цей дім покинули й забули.

Через стіну «дитячої» спершу мешкала кримськотатарська родина – молода Аліме із сином Айдером. Та вони багато літ тому виїхали до Криму. Згодом там оселилася молода вчителька англійської мови з чоловіком-бізнесменом, який хутко придбав житло в селищі, й вони переїхали. А цю квартиру хоч встигли приватизувати, бо «хай буде, у майбутньому згодиться», але порядку наводити в ній не збиралися. Так і стояла пусткою, хіба заїжджі знайомі «англічанки» час від часу навідувалися відпочити на вихідних, «ніби на дачі».

З іншого, де Ліїна кімната, краю жила вчительська пара Олещуків, котра билася-сварилася, доки не розлучилася й не роз’їхалася по різних кутках України. За чутками, так і повмирало колишнє подружжя далеко одне від одного, старості не діждавшись. Бо ненависть на людей діє як отрута. Саме з боку дідівської спальні, у якій оселилася Лія, почулася теперішня галаслива пара.

«Ненавиджу! Ненавиджу!» – увиразнився жіночий голос.

Лія і не думала підслуховувати, але крик «сусідки» був таким голосним, що дівчина мимоволі опустилася на стілець, що тулився до стіни, котра й не збиралася таїти чиюсь до когось запеклу ненависть.

«Ненавиджу тебе, ненавиджу себе! – громом затріщали волання. – Навіщо ти такий мені зустрівся?! Та я ж мала в сто разів кращих за тебе чоловіків! Успішніших, багатших, цікавіших! А ти! А ти! Та краще жити самій, ніж бути за таким, як ти! Де ти взявся на мою голову?!»

Старша з близнючок тепер навіть вухо приклала до стіни. «Оце так дістав благовірний», – кинула думкою.

«Як таким можна й бути?! – не вгавала дружинонька. – Щоб нікого чоловіку не треба було, крім себе самого! Місяцями не бачиш дитини! Який ти батько?!»

Лії дійшло, що йдеться таки про чоловіка й дружину.

У цей час почувся густий і низький, наче ведмежий рев, чоловічий голос. Утім, що саме той буркнув, розібрати було годі. З подальших коментарів дружини стало зрозуміло,