Читати книгу - "Зоряний вуйко"

— А що, як там є шлях, то й чумаки повинні бути?

Петро вже і лаятись на нього пробував, і добром просив — хіба що півгодини помовчить, подивиться навкруги, наче пильнуючи, і знову. Не бити ж його, справді.

— Потім я тобі розповім про тих чумаків, на днівці, а зараз дивись, Іванко, бо як верхні за дупу вхоплять, тоді побалакаєш.

Зразу ж заозирався хлопець. Так воно краще.

І тут, наче у відповідь на Петрове попередження, з переднього воза пролунав вигук, карбований, як автоматна черга:

— Кажани!

— Увага! — це вже Сердюк спиняє воза.

Петро перехопив автомата. Іванко заоглядався. Кажани налітали спереду, чорним роєм затуляючи зірки, і у вухах свербіло від їхнього свисту. Цапура замотиляла рогами, готуючись до захисту. Петро тільки-но відкрив рота гукнути Сердюкові, щоб тікав до біса, та той уже сам зметикував і поліз під колесо, знімаючи зброю. З першого воза вдарили автомати — то хлопці дружно зустріли атаку. Петро останнім пірнув у схованку, і тут повітря затріпотіло, забилося, завищало від мерзенних голих тварин з чортячими обличчями. Гидкі лапи, ще гидкіші схожістю своєю на людські, захапали колеса, борти, шукаючи споживи, і цапура захвилювалась, заіржала, відбиваючись від напасників. Терентій із Сердюками, просунувши автомати між борти, допомагали їй. Іванко теж захотів приєднатися, та Петро не пустив — біс його знає, молодого, ще цапуру вцілить. Так вони і сиділи під возом, дивлячись, як падають поруч великі, завбільшки з собаку, крильчасті тіла, і від цього видовиська, від галасу та виску, що чинився навкруги, хотілося забитися в куток якнайдалі і затулити голову руками.

Та на щастя, кажани скоро відчули, що їм тут, крім прочухана, нічого не перепаде, і стали відступати, зібрались у зграю, яка, спробувавши ще одну атаку і отримавши у відповідь жменю куль та цапурині стусани, полетіла геть на пошуки кращої долі.

Знов засяяли зірки. Запала тиша, пронизлива і порожня після того галасу, який був щойно. Тільки іноді цапура здригалася, обтрушуючись від слідів нападу, а то й від цілих кажанів, що заплутались в її розкішних патлах. Чумаки повилізали з-під воза.

— Добра буде вечеря для свиней, — протягнув Терентій із задоволенням.

Сердюки з Івасем перезиралися в захваті від перемоги. Ото хлопцям втіха.

Петро з огидою відкинув ногою забитого кажана:

— Про вовка промовка… Тільки свиней нам зараз не вистачає, мало халепи. Забиратись треба якнайшвидше, от що я скажу.

На головному возі, мабуть, дійшли такого ж висновку, бо вже забігали, розчищаючи шлях та загукали назад.

— Так, — відрубав Терентій, — Іванко, обчищати цапуру! Сердюки, розкидати падло! А ми подивимось, що накоїло це бісове поріддя.

Вони з Петром вибрались на воза і, поки молоді порпалися з кажанами, перевірили набої, харч, припнули все гарненько, поматюкалися на напасників і викинули їх кільканадцятеро на шлях.

— Слухай, — сказав між справою Петро. — Давай візьми собі малого, а я до цапури піду, щоб не сіпалася.

— Агов, козаки-Сердюки, як там справи? Бо час вже.

На дядькові слова брати вискочили з-поза воза і доповіли про повний успіх.

— Молодці, — похвалив Терентій. Тепер беріть зброю і ставайте на той бік, а ти, — він махнув рукою до Іванка, — підеш зі мною.

Рушили, з Божою поміччю. Коза спочатку хвицалася, та Петро її добре притис, і врешті вона заспокоїлась і пішла як треба. Спереду так швидко впоратися з переляканою твариною не змогли, і довго ще їхнього воза тіпало, немов у лихоманці.

— Петре! — гукнув ззаду Яровий. — Чуєш?

Петро прислухався. Далеко ззаду завищало і зарохкало. Набігли вже, ненажери.

— Це свині, — пояснював Терентій молодому. — Але це не ті свині, що батько твій полював. Це свині нелякані, а тому небезпечніші втроє. Вони не знають, що автомата треба боятися, от і не бояться. Зрозумів?

Проминули кілька старовинних селищ з напіврозваленими будинками, але, остерігаючись верхніх, не заглиблювались. Одного разу навіть були обстріляні: ким та звідки — невідомо, пукнув та пішов собі, шукай його тут, серед каміння. І хоч ні в кого не влучили, але від цього пострілу цапура знов почала сіпатись, аж поки збігла з дороги і провалила воза в якусь канаву чи покинутий льох. Дядьки страшенно матюкалися, поки витягли.

Уже наприкінці ночі завернули, обходячи велике місто — справжнє кубло верхніх. У молодих очі блищали, вони не проти були постріляти, а старі в душі молилися, щоб обійшлося, бо знали, чим таке стріляння здебільшого скінчується — верхні в цих руїнах як удома, а в чумака, крім воза, жодного захисту. Але Бог дав, минули.

Ще темрявою вийшли до стародавньої вежі, що маячила одна серед голого степу, та й заднювали.

— Чого, козаки, зажурилися? — дід Ївко мішав у казанку куліш. Дід був одночасно за ворожбита та за кухаря, і треба сказати, що обидві ці справи він знав досконало.

Молоді, що спочатку з палаючими очима обмінювались враженнями, зараз і справді позамислювалися, сидячи під стіною та чекаючи їжі.

— А може, не сподобалося вам чумакування? Може, назад підемо? — це вже Григір підхопив.

Сердюки, знаючи ці чумацькі витребеньки, тільки посміхалися, а решта наввипередки стали твердити отаману, що ні, мовляв, все сподобалося, навіть краще не буває.

Григір почухав потилицю:

— Не буває, кажете? Що ж, подивимось, — і обернувся до Петра з Терентієм: — Ну як гадаєте, старшина, заслуговують ваші хлопці на куліш?

— Хіба що наперед, — відповів Яровий, — бо воза таки не втримали.

— Не втримали, — згодився Петро.

— Е-е, — простягнув отаман, — це недобре, недобре. Але як їх не годувати, то завтра, мабуть, і зовсім не втримають.

— Охлянуть, — згодились дядьки.