Читати книгу - "Діамантовий берег"

— А знаєш що? Давай поїдемо у наш райцентр. Там сьогодні самодіяльна вистава. Це ж тільки тридцять кілометрів. На своєму мотоциклі я домчу тебе за мить.

Ієреміада вже вмирала з туги і, щоб зовсім не вмерти, сказала:

— То мчи! — і очі заплющила, бо знесиліла від страждання.

Олег Кучерявий подумав, що вона так збезсиліла від почуття до нього, дуже запишався і сказав собі: «Два або три рази покатаю її на своєму мотоциклі, а тоді й сказати можу: «Я тебе вже два роки кохаю. Ходімо в загс запишемося. На цей випадок я наскладав п’ятсот карбованців, і ми їх на весіллі прогуляємо всі до копійки. Чого за цим жалкувати, коли весілля буває лише раз на віку!»

Олег Кучерявий пішов у садок, нарізав троянд, гладіолусів, гайлардій і всяких інших квітів. Гладіолуси він прикріпив з обох боків коляски; гайлардії розсипав там, де стоятимуть ноги Ієреміади. Троянди ж поставив у глечик. Цей глечик він купив у Києві на Хрещатику, в фарфоровому магазині — там все продається фарфорове… І глечик був фарфоровий. Троянди пахтіли; зеленів скрізь по вулиці спориш, і цвірінькали на тинах горобці.

Коли Ієреміада побачила заквітчаний мотоцикл, то сплеснула руками:

— Що це? Для кого?

— Це все для тебе, — відповів Олег, — Для тебе, сонце душі моєї.— Ці слова Олег Кучерявий сказав тому, що любив читати стародавнього перського поета Омара Хаяма а на Сході люблять яскраву барвистість у виразах.

Люди визирали з вікон, милували очима квіти й казали: «Як він любить її! А вона ж кохає учителя. Бач, і в нас у селі драма наспіла».

Ці слова треба було почути Григорію Савичу, так де ж, як він хтозна-куди забрався! Учитель ішов за своєю експедицією, і цього разу погляд його весело гуляв на Пилипові й Хомі. Пилип знайшов шість старих гвинтів, загублених шоферами, і позатикав їх у петельки, прикріплені до пояса. Петельки од ваги порозтягалися, пообвисали, залізо дзенькало і било Пилипа по стегнах. Обвішаний цим залізяччям, з ножем за поясом, з курячим крильцем, що визирало з кишені, Пилип був смішний, але невтомний і неугавний. Він бадьоро йшов попереду загону і жваво розмовляв з Хомою. Учитель вслухався. Пилип розповідав про те, як мати наварила варення, а сестра Клава вночі над’їла. Щоб замести сліди, вона вимазала тим варенням сонного Пилипа. Мати набила його. І от тепер він хвалився:

— Б’ють, а воно й не болить! У мене шкура мов залізна. Та ще коли за правду б’ють.

— Яка ж це правда? — здивувався Хома, — Не ти ж поїв, а Клавдія.

— Так це я тепер знаю, що не я, — сказав Пилип. — А тоді — всі в один голос: «Раз у Пилипа ніс і щока у варенні, значить, він винний». А коли всі так кажуть, то і я подумав: «Це ж таки, мабуть, правда». Та ще й тато себе: «Ач який, хоч сонний, а лукавий. То вже коли заробив, хай б’ють». — Пилип помовчав трохи потім похитав головою. — От коли ні за що б’ють, тоді хіба ж так болить!

Коли Григорій Савич учився в інституті, йому й на думку не спадало, що в наш час хтось може вчити дітей за допомогою віника чи мокрого рушника. Украв у батька бритвочку, зіпсував чужий безмін, надпив молоко, спустившися потай у погріб, — начувайся! І б’ють. Б’ють не чужі люди, а батько або мати, котрі душу готові покласти за дитину свою. А діти? Спочатку плачуть, потім забувають. Побачивши матір, яка тільки вчора його побила, Пилип півкілометра біжить їй назустріч. Як був малий, обнімав коліна, а тепер на радощах поспішає розказати, що і в хаті прибрав, і теля напоїв, і вже картоплі начистив. І так дружно йдуть, так розмовляють, неначе ця мати ніколи не гримала на Пилипа і віник її не гуляв у нього на спині!

Григорій Савич може й ще думав би на цю тему, коли б за спиною не почулися шалені постріли й гуркіт. По дорозі, залишаючи за собою шлейф куряви, мчав мотоцикл. Григорій Савич обернувся і, хоч було далеко, пізнав свого суперника — тракториста Олега Кучерявого. Поруч нього в білому вбранні сиділа дівчина; біля неї гаряче яскравіли букети квітів. «Хто б це з ним? — подумав Григорій Савич. — Куди це він їде з такою екзотичною супутницею?»

Хлопці й дівчата теж спинилися, щоб пропустити мотоцикл. Люся дивилася якусь мить, потім плеснула долонями й скрикнула:

— Ти, Олько, глянь тільки: то ж з ним Ієреміада!

З Ієреміадою було таке.

Їдучи в мотоциклі, вона думала: «Ні, Олег гарний. То правда, що я люблю Григорія Савича, але Олег теж славний». Їй полегшало. Рана за Григорієм Савичем стала не так боліти. І від того, що рана стихла, лице в дівчини пожвавішало, повеселіло, і вона привітно розмовляла з Олегом.

Але все це тривало доти, поки вона не побачила край дороги Григорія Савича. Він стояв високий, стрункий, з красиво піднятою головою, вирізьбленим бронзовим профілем. Ієреміаді забило дихання, весь світ потьмянів, одсунувся на задній план, перед очима стояв лише Григорій Савич.

Мотоцикл спинився. Учитель зняв бриля, сказав:

— Здрастуй, Ієреміадо, з приїздом. Як поживаєш, що новенького привезла з Харкова?

Потім привітався з Олегом.

Ієреміада вискочила з коляски, простягла до Григорія Савича обидві руки. І, як віталася, казала:

— Що ж там у мене може бути нового, все по-старому. — І скрикнула; — А ти ж чого не дочекався, поки я приїду, і поспішив утекти?!

— Це не моя провина, — відповів Григорій Савич. — Це ось вони винні.— Біля Григорія Савича стояли попереду хлопці, а з боків Оля й Люся. Він і показав на них очима.

Хлопців Ієреміада не пам’ятала. А дівчаток одразу пізнала, бо це ж були її близькі сусідки. Вона закивала їм головою:

— Здрастуйте,