Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

— Чому я не в доблесній армії фюрера?.. Уже був. Там і кривим став. Перша ж куля — в ногу… Прийде час, коли і таких, як я, заберуть. А поки що ми не потрібні. На вашу Росію міцні хлопці пішли… Я колись теж був артистом і у вашій Радянській Росії бував, на першах (довга жердина, якою користуються під час виконання циркових номерів) працював. А тепер от не можу, самі бачите… Я не довго на передовій був, але дружина моя встигла мене за цей час покинути. З іншим артистом десь повіялась. Кривий їй не потрібен…

Він одним рухом перехилив у горло чарку горілки і, нічим не заїдаючи, запалив нову сигарету. Довго дивився в Янчукове обличчя, ніби вивчав його. Очі в нього були сині і журливі.

— Дружина у мене була гарна. Ельза… Гм, Ельза… — задумливо повторив він і посміхнувся куточком рота.

Янчук косив на Зайднера хитрим, настороженим, вивчаючим оком. Своїм пронирливим розумом він уже зрозумів, що має перед собою не того бездоганного німця, якого називають німцем чистої арійської крові, цей не піде за Гітлера у вогонь і в воду. У нього в душі — якась надщерблина.

— Ну, а що ж далі? — порушив Янчук мовчанку, яка затяглася аж надто довго.

— Далі?.. — звів свої журливі сині очі Зайднер. — Було й далі… Після шпиталю пішов я на бурякові плантації… Там діти працювали. Ось такі завбільшки хлопчики, як ваші. І такі дівчатка, як моя Марта… І я з ними. І одержував так, як вони, — по сімдесят пфенігів у день. Тільки на їжу і то ледь-ледь. А попереду зима. Що робити?.. Найнявся сторожем у міську камеру попереднього ув'язнення. Не вірите? — запитав він, рвучко відкинувшись на спинку стільця і дістаючи з кишені сигарету. — А чого ж? У мене нікого немає. Ніхто мене не знає. От і найнявся. Але не витримав, колего. Не можу дивитись на ув'язнених. Там далеко не завжди сидять ті, кому треба було б… Пішов гардеробником у вар'єте «Чорна троянда». Ви знаєте це вар'єте, колего?..

Він уже, мабуть, не розумів, з ким балакає, і запитав так, наче вони з Янчуком — давні знайомі. Янчук, звичайно ж, не міг знати вар'єте «Чорна троянда».

— Не знаєте? Так от. Там бувають здебільшого офіцери великої непереможної армії фюрера. А вони ні в чому собі не відмовляють… Дуже веселе вар'єте! Заробити я там міг. Чайовими. І навіть непогано міг би. Але… дуже веселе вар'єте! І тоді я пролетів над містом на вірьовочній драбинці, спущеній з вертольота…

— Вам досить пити, пане Зайднер, — сказав Янчук.

— Ні, він був зовсім не проти того, щоб Зайднер напився ще дужче. Навпаки, він хотів, щоб це сталося. Тоді б Зайднер розказав про себе ще більше. Тому й зробив таке застереження. Знав, що його слова тільки заохотять дуже п'яну людину до нової чарки.

Генріх Зайднер засміявся:

— Ха-ха-ха!.. Я вип'ю, хочете ви цього чи не хочете. Але ви, мабуть, думаєте, що це я з п'яних очей верзу? Ні, таки справді пролетів. Та й не так собі просто, а летів і робив трюки. Так, як колись на першах. Заробив грошей. А крім того, на якийсь час став популярним. Ось тоді пан Шредер і зацікавився мною: «Генріх Зайднер? Німець?» — «Чистокровний!» — «Іди керува ти оцим балаганом. Будеш мати на шмат хліба і на чарку горілки». І маю. А тепер давайте вип'ємо. За здоров'я пана Шредера. За здоров'я великого фюрера! Хайль Гітлер!

Його тремтячі пальці не втримали чарки, і вона брязнула об дерев'яну підлогу. На мить в очах Зайднера промайнула цілко-вита свідомість і він вигукнув:

— Ах, чорт! Повна чарка горілки пропала!..

Але тут же махнув рукою:

— Нехай їй… Нову наллємо.

Коли випили ще по одній, Владислав Янчук запитав:

— А хіба всі оці артисти… не німці?

— Ха-ха-ха! — знову засміявся Зайднер. — Такі, як ви, колего, такі, як ви… Еквілібристи — італійці. Фокусник — француз. Клоун — датчанин. Гімнасти на першах — бельгійці. О! — він підняв руку і кволим рухом стиснув кулак. — Вся Європа в руці у пана Шредера. У нього й на консервній фабриці, і на шкіряному заводі працюють французи, італійці, чехи, болгари, поляки… А тепер ось іще й росіяни будуть. Тільки в аптеці — німці. Але це такі, як я. А вас, значить, теж заарканили? — несподівано повернувся він до свого найпершого запитання.

Владислав Янчук зам'явся:

— Як вам сказати… Нічого на світі випадкового не буває…

— Ага, значить, сам… добровільно?

Дивно: ця вщент п'яна людина була ще здатна ловити співбесідника на недомовках і натяках. З ним треба бути обережним. І Янчук знову ухилився від прямої відповіді:

— І це не зовсім так…

— Ну, якщо не хочете казати, то й не треба. Мені все одно… Готуйте швидше номер, пане Янчук. Мені потрібен повітряний політ. Публіці вже набридли всякі там музичні ексцентрики з їхніми дурними пісеньками. Я пошлю їх під три чорти!

— Номер скоро буде готовий, — сказав Янчук.

А думав він зовсім про інше. Цей пан Зайднер, хоч і німець, але не міцно сидить у сідлі. Варто тільки його підштовхнути, і він полетить шкереберть та скрутить собі в'язи. Треба йому допомогти в цьому!

Кожного разу Юра заходив у цирк з відчуттям