Читати книгу - "Гіперболоїд інженера Гаріна"

— Їсти хочеш? — спитав Тарашкін сердито.

— Хочу.

— Ну, гаразд, ходімо зі мною до клубу.

Хлопчик спробував був підвестись, але не втримався на ногах. Тарашкін взяв його на руки, — у хлопчині не було й пуду ваги, — і поніс до трамвая. Їхали довго. Під час пересадки Тарашкін купив булку, хлопчина з судомою встромив у неї зуби. До Гребної школи дісталися пішки. Впускаючи хлопчика за хвіртку, Тарашкін сказав:

— Дивись тільки, щоб не красти.

— Ні, я краду тільки хліб.

Хлопчик сонно дивився на воду, що вигравала сонячними зайчиками на лакованих човнах, на сріблясто-зелену вербу, що перехилила в річку свою красу, на двовесельні, чотиривесельні гічки з мускулястими засмаглими гребцями. Худеньке личко його було байдуже і втомлене. Коли Тарашкін одвернувся, він заліз під дерев’яний поміст, що з’єднував широкі ворота клубу з бонами, і, мабуть, одразу заснув, згорнувшись.

Увечері Тарашкін витягнув його з-під містків, звелів вимити в річці обличчя й руки і повів вечеряти. Хлопчика посадовили за стіл з гребцями. Тарашкін сказав товаришам:

— Це дитя можна навіть при клубі лишити, не об’їсть, до води привчимо, нам меткий хлопчина потрібен.

Товариші погодилися: нехай живе. Хлопчик спокійно все це слухав, статечно їв. Повечерявши, мовчки посунув з лавки.

Його ніщо не дивувало — бував у бувальцях.

Тарашкін повів його на бони, звелів сісти і почав розмову:

— Як тебе звати?

— Іваном.

— Ти звідкіля?

— Із Сибіру. З Амуру, з верхів’я.

— Давно звідти?

— Вчора приїхав.

— Як же ти приїхав?

— Де пішки плентався, де під вагоном у ящиках.

— Навіщо тебе до Ленінграда занесло?

— Ну, це вже моє діло, — відказав хлопчик і одвернувся. — Значить, треба, коли приїхав.

— Розкажи, я тобі нічого не зроблю.

Хлопчик не відповів і змов потроху почав ховатися з головою у кофтину. Цього вечора Тарашкін більше не домігся нічого.

Двійка — двовеслова дволопатева гічка з червоного дерева, красива, як скрипка, — вузенькою смужкою ледве сунула по дзеркальній річці. Обидві пари весел плазом ковзали по воді. Шельга і Тарашкін у білих трусиках, да пояса голі, з шершавими від сонця спинами й плечима, сиділи нерухомо, піднявши коліна.

Кермовий, серйозний парубок у морському картузі і шарфі, обмотаному навколо шиї, дивився на секундомір.

— Гроза буде, — сказав Шельга.

На річці було жарко, жоден листок не ворушився на розкішно лісистому березі. Дерева видавалися перебільшено видовжені. Небо до того насичене сонцем, що його голубувато-кришталеве світло ніби розпадалося на купи кристалів. Ломило очі, стискувало скроні.

— Весла на воду! — скомандував кермовий.

Гребці разом пригнулися до розставлених колін і, закинувши, зануривши весла, відсахнулися, майже лягли, випроставши ноги, відкочуючись на сидіннях.

— Раз-два!..

Весла вигнулися, гічка, як лезо, ковзнула по річці.

— Раз-два, раз-два, раз-два! — командував кермовий.

Розмірено й швидко, в такт ударам серця — вдиханню й видиханню, — зіщулювалися, нависаючи над колінами, тіла гребців, розпрямлялися, мов пружини. Розмірено, в ритмі потоку крові, в гарячому напруженні працювали м’язи.

Гічка мчала мимо прогулянкових човнів, де люди в підтяжках безпорадно борсали веслами. Гребучи, Шельга і Тарашкін дивилися прямо перед себе — на перенісся кермового, стежачи очима за лінією рівноваги. З прогулянкових човнів встигали тільки крикнути услід:

— Ач, чорти!.. От майнули!..

Вийшли на узмор’я. Знову на хвилину непорушно лягли на воді. Витерли піт з обличчя. Раз-два! Повернули назад повз яхт-клуб, де мертвими полотнищами у кришталевій спеці висіли величезні вітрила гоночних яхт ленінградських профспілок. Грала музика на веранді яхт-клубу. Не погойдувалися почеплені вздовж берега легкі барвисті позначки та прапори. Зі шлюпок на середину річки плигали коричневі люди, здіймаючи бризки.

Ковзнувши між тими, хто купався, гічка попрямувала Невкою, промчала під мостом, кілька секунд висіла на кермі у чотиривеслового аутригера[15] з клубу «Стріла», випередила його (кермовий через плече спитав: «Може, на буксир хочете?»), ввійшла у вузьку, з розкішними берегами Крестовку, де в зеленій тіні сріблястих верб снували червоні хустинки та голі коліна жіночої учбової команди, і стала коло бонів Гребної школи.

Шельга і Тарашкін вискочили на бони, обережно поклали на похилий поміст довгі весла, нахилилися над гічкою і за командою кермового витягли її з води, підняли на руках і внесли в широкі ворота, в сарай. Потім пішли під душ. Розтерлися до червоного і, як годиться, випили по склянці чаю з лимоном. Потому вони відчули себе щойно народженими у цьому чудовому світі, який вартий того, щоб почати нарешті його упорядковувати.

На відкритій веранді, на висоті другого поверху (де пили чай), Тарашкін розказав про вчорашнього хлопчика:

— Меткий, розумник, просто чудо. — Він перехилився через поручні і крикнув: — Іване, йди-но сюди!

Зразу ж сходами затупотіли босі ноги. Іван увійшов на веранду. Рвану кофтину він зняв. (З санітарних міркувань її спалили на кухні). На ньому були гребні трусики і на голому тілі суконна жилетка, надзвичайно старезна, вся перев’язана мотузочками.

— Ось, — сказав Тарашкін, вказуючи пальцем на хлопчика, — скільки його вмовляв скинути жилетку — нізащо не хоче. Як ти купатимешся, я тебе питаю? І хоч би була жилетка добра, а то — бруд.

— Я купатися не можу, — мовив Іван.

— Тебе в лазні треба мити, ти геть чорний, замурзаний.

— Не можу я в лазні митись. Оце до сих пір — можу. — Іван показав на пупок, потупцяв і присунувся трохи ближче до дверей.

Тарашкін, шкребучи нігтями