Читати книгу - "Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– Добр… – почав було еспер.
– Хочу вам сказати, Ярковський, – обірвав привітання власник «Адміралу», – що я не розділяю ентузіазму Антея Марковича щодо вашої особи.
– Тобто, я можу припинити розслідування?
– Ви слухайте, що я вам кажу. Я сказав, що не розділяю ентузіазму Балтера.
– І що далі?
– А далі я буду думати: давати гроші на шаманські експерименти чи не давати.
– А Балтер дав мені зрозуміти, що питання про фінансування вирішене. Інакше мене б тут не було.
– Я не делегував Антею Марковичу повноважень розмовляти з вами про гроші.
– То ви, кажучи по-простому, з’їжджаєте? – еспер кинув оком на двері. Розмова ставала тухлою.
– Слухайте, Ярковський, ви за кого себе маєте, чоловіче? За генія людства?
– Боже збав, я не геній. Присісти не запросите?
– Ви ще у приймальні не насиділись? – Осинський кивнув на монітор, що висів у кутку кабінета. На ньому тьмяніла чорно-біла панорама приймальні, трансльована з камери, що знаходилась, судячи з усього, десь високо над головою секретарки.
– Я вам дивуюсь, – сказав Ярковський, зручно вмощуючись у кріслі.
– …?
– У вас в кабінеті була така чарівна гостя, а ви в той час переймались тим, що якийсь там Ярковський схрумав забагато вашого печива, – він вже почав розуміти, з ким має справу.
– Хто був у моєму кабінеті, то не ваше діло. Краще спробуйте чітко й без ліричних відступів пояснити мені, чому я маю фінансувати ваші експерименти.
– Так само не ваше діло, насидився я у приймальні чи не насидівся. А по справі скажу вам так: той, хто отруїв вашу дружину, радше за все не досягнув своє мети. І ви, Микола Григорович, не впевнені, що вбивця не нанесе другого удару.
– Ви так добре знаєте, у чому я впевнений, а у чому не впевнений?
– Здогадуюсь.
– Ну звісно, здогадуєтесь…
– А щодо другого удару – майже впевнений.
– Минуло чотирнадцять місяців. Якби хтось хотів…
– Вбивця чекав «часу Х» багато років, – перебив господаря гість. – Він вміє чекати. Що для нього якісь там чотирнадцять місяців.
– Намагаєтесь справити враження, Ярковський? – Жирним підборіддям Осинського наче хвиля прокотилась. – Граєтесь в місцевого Нострадамуса? Звідки у вас інформація про «багато років»?
– Мій метод розслідування дає змогу визначити приблизний час так би мовити «стартової події», що породила злочинний намір, або ж низки таких подій. Так от, Роза Казимирівна повісилась двадцять сім років тому.
– Яка ще Роза Казимирівна?
– Бабка Ілони Полоскай по лінії батька. Вона ж донька жінки на псевдо Кришталева Куля. До речі, в матеріалах слідства не згадується, що на місці злочину натрапили на зроблену з кришталю сферу. А ви її раптом не знаходили?
– Оці ваші загадкові заяви та імена мають мене вразити?
– Ви ж не дасте гроші тому, хто вас не вразив.
– Ну звісно, гроші, – кивнув Осинський. – Все як завжди впирається в гроші.
– Якби ж то.
– …?
– Не все і не завжди. Принаймні, не в цьому випадку.
– Так вам від мене ще чогось треба? – Власник «Адміралу» кинув погляд на монітор. Там відбувався рух. У приймальній, судячи з переміщення на екрані чоловічих і жіночих постатей, з’явились нові відвідувачі.
– Мені потрібна кришталева куля.
– Більше нічого?
– Куля мені потрібна для розслідування. Направду, Микола Григорович, дуже потрібна.
– Більше за гроші?
– Загалаєву ви збирались заплатити вдвічі більше від того, чого прошу я, – нагадав він й миттєво сам собі спротивився.
– Гроші і куля – це все? – Осинський знову дивився на монітор, всім своїм виглядом демонструючи позиційну перевагу.
«Не тепер, не за цих обставин», – вирішив Ярковський.
– А та ваша дівка вам також не потрібна? – Господар кабінету тепер дивився просто в очі есперові.
– Яка дівка? – питання було зайвим. Він вже програв. І вже відвів погляд.
– Та неформалка, яка намагалась під гіпнозом допитати мою людину.
– Це я її послав.
– Хто б сумнівався.
– Це частина розслідування.
– Дєцкій сад.
– В кожного свої методи.
– Смішні методи.
– Ми не бажали шкоди Гурґену Давидовичу.
– Давидичу хрєн нашкодиш, – реготнув Осинський. – Він сам кому хочеш нашкодить.
– Якщо вона у вас, то я прошу її відпустити.
– Облажалась ваша шпигунка, Ярковський, облажалась, – чоловік Пелагеї Вержо відверто насолоджувався поразкою співрозмовника. – Якщо ви такий самий спеціаліст з відтворення подій, як вона гіпнотизерка, то я знов спущу бабло до унітазу.
– Добре, я відмовляюсь від розслідування, – Ярковський рвучко підвівся. – Все. Наймайте когось іншого. Але відпустіть дівчину.
– Працюй, спеціалісте, – Осинський кинув на стіл пачку купюр. Відтак підняв слухавку настільного комунікатора, розпорядився:
– Відпустіть її. Так. Без вибачень.
– А куля? – нагадав Ярковський.
– Ти шукай шакала, працюй. І буде тобі куля, – пообіцяв власник «Адміралу».
Він знову впіймав погляд Ярковського, додав:
– Отруту робили на замовлення. Робив її крутий хімік. Він мені потрібний. Якщо його знайдеш, то премія буде у розмірі гонорару. Гарантую.
– Сподіваєтесь, що існує протиотрута?
– Не сподіваюсь – знаю. Майстри отрут завжди роблять пару. Інь-ян. Ніч і день.
6– Боляче били? – Ярковський повернув Sаню обличчям до світу, щоби роздивитись синці і подряпини.
– Терпимо, – скривилась та. – Не принцеса, виживу.
– Гурґен бив?
– Ні, начальник безпеки, – вона висковзнула з рук Ярковського, сіла на диван, скинула кросівки, підтягнула коліна до підборіддя. – Цей крєндєль тепер на моєму радарі.
– …?
– Збочений на весь казанок. Ти б бачив. В нього така посмішка… Так посміхався той астероїд, що довбанув динозаврів. Летів типу і либився грьобаними ущелинами. Б-р-р-р…
– Прийде час, ми…
– Припини.
– Я…
– Припини, кажу, – Sаня торкнулась синців на шиї. – Я ж сказала: чорт на моєму радарі. Все, крапка… Краще дай сигарету.
– На, – він кинув на диван спочатку пачку «собранія», відтак запальничку. – Не гризись. Не лише ти облажалась.
– Невже?
– Осинський ще той жлоб. Я в нього ледве баблос вирвав. Про огляд місця, речі Пелагеї та реферат Варвари вже навіть й не згадував.
– Так ти мене розвів?
– Чому «розвів»?
– Розвів, розвів, – Sаня вставила сигарету у губи так, щоб не зачепити змазане йодом садно, підпалила. – Гарантував мені гонорар, відправив у лапи гоблінів, а сам був порожнім, як пенсійний фонд. Ще навіть тему не роздуплив. Гарант хрєнов… – Вона підпалила, обережно перемістила паперову паличку вздовж лінії губ, зафіксувала. – Але ж ти жук, Ярковський. Шершавий такий жучара, розводний.
– Мене Балтер підставив. Він дав зрозуміти, що про все домовлено.
– А ти, типу, такий простий і довірливий.
– Я з дитинства його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ефект Ярковського. Те, котре – холод, те, яке – смерть…», після закриття браузера.