Читати книгу - "Брати, або Могила для «тушки»"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я вже підріс. Уже є робота! «Горіла сосна, палала! Горіла сосна, палала!» — знову зіскочив із теплого місця Стефко і понісся по хаті зі смолоскипом.
— Ну добре, синьйоре. Дякую, що завітали. Передайте моїй Марічці поклін і цей хлібець, спечений у її печі на Різдво. Роками вона сама його пекла. Її мати і мати матері. І так у глиб віків. А тепер вона годує хлібом чужі діти. Ваші діти, пане з Європи. Але така наша доля. Передайте, нехай вертається. Її ждуть вдома діти. Вже би й не пізнала. Залишила ще немовлятами, а тепер уже до школи ходять. Вчаться. Може, колись поїдуть у ту Європу, але не батраками.
«Дві ходки — три созива»
Позаочі Капець мав поганяло «Дві ходки — три созива». Коли Сікач на свій страх і ризик переповів йому цей перл фольклору електорату, Гоша сприйняв такий афористичний власний статус несподівано стримано, але стривожено.
Едік привчив його дуже ретельно ставитися до власного іміджу і фінансів не шкодувати на впровадження у масову свідомість, особливо рідного виборчого округу, правильних міфів, на основі яких електорат мав би продукувати любов і повагу до свого обранця.
А тут — дві ходки… Нащо нагадувати те, що було і загуло? З ким не буває. Але із пісні слів не викинеш. І хоча ця біографічна формула стосувалася десятків членів парламенту, особливо із правлячої партії, і коли дві ходки вінчали буремну молодість самого глави держави, писаки приліпили цю кляту клікуху за Капцем намертво. Дійшло до того, що коли Петро Павлович гордо прямував у перерві між сесійними засіданнями парламентським коридором у туалет, вражі голоси сичали услід за ним «Дві ходки — три созива», неначе цей державний псевдонім був викарбуваний на спині в обраного абсолютною більшістю голосів сенатора.
Врешті, гнітючий дискомфорт мусив усувати той, кому це належиться робити за посадою і за окладом у тугому конверті. Придворний іміджмейкер мусив уміти перетворювати мінуси на плюси, тому його тлумачення видалося Петру Павловичу просто геніальним, коли ображений клієнт все ж виливав йому поранену душу при третій спорожнілій пляшці «Бєлухи».
— Ніколи не думав, що ви, Петре Павловичу, такий сентиментальний, — розпочав Едік здалеку. — Давайте проаналізуємо ситуацію, яка склалася у державі. Розпочнемо знизу. По-перше, якби усіх, хто сидить нині у сесійній залі, повернути у місця їхнього відбування покарання, внутрішній двір навіть найпрестижнішої тюряги сповнився б багатолюддям. Я вже не кажу про тих, які, може, у молодості не сиділи, але цілком заслужили це високе право своїми подвигами у процесі будівництва ринкових відносин в умовах печерного капіталізму. От ви знавець в економіці. Скажіть мені, будь ласка, чи є серед ваших колег по парламенту такі, які прийшли із бізнесу і за діла свої праведні не загриміли би, якби вони жили не в Україні, а у Євросоюзі?
— Нема таких, Едік, — спохватився Гоша. — Ти ж знаєш, тут я у темі. Нема і не може бути таких. Тому і лізуть сюди, падли, щоб їх не посадили. Прячуться, єдрьона вош, за ету самую недоторкаємость.
— Так, це знизу, а тепер глянемо зверху, — витіювато закрутив політтехнолог. — От у вас висять портрети усіх президентів. Чи є між ними такі, проти яких не була порушена кримінальна справа?
Капець підвів очі до вершин олімпу, на якому іскрився іконостас вождів нації. Усіх їх він знав як облуплених. У всіх бував у кабінеті. Аудієнція мільярдера — то більша честь для президента, ніж для олігарха. Він їх порозвішував, як членів політбюро у червоному кутку на зоні, але, як і до тих членів, ставився з презирством. У них — влада, а у нього — бабки. Вони мають сотні тисяч озброєної солдатні, а взяти його, коли що, — бояться. Кишка тонка. Одні понти. Та він, Гоша, якби мав таку воєнщину, то він би… Страшно подумати. У нього у бригаді у кращі часи було п’ять десятків стволів, але цілі регіони лежали в покорі. Тому чи варто до них ставитись із пієтетом?
— Йо мойо, Едік! — заплескав у долоні збуджений відкриттям очевидного у процесі мозкового штурму скромний депутат. — Точно, ето самоє. Кожного з них тягали слідаки. В основному — по розкраданню, а то було й по мокрому ділу.
— Було чи не було, але усі вони були свідками, підозрюваними, а від найвищого статусу засуджених зеків відкупилися. А один з них, як ви кажете, із двома ходками, встановив абсолютний світовий рекорд — став президентом найбільшої європейської держави шляхом демократичного самовиявлення народу. Ото висота! Що там його земляк Бубка із його тичкою. А інші — якщо не сиділи, то їхні папіки, братани чи наслідники? Не будемо показувати пальцем. Народ узнає своїх героїв, якщо відкриє сайт «Україна кримінальна». Тому у контексті цілісності політичного класу ви, Петре Павловичу, далеко не передовик. Скромний середняк у кримінально-депутатських рядах.
— А мені у передовики не нада, — розчулений таким щасливим поворотом державотворчої теми кинувся в обійми до іміджмейкера ощасливлений ним нардеп.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Брати, або Могила для «тушки»», після закриття браузера.