Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Добираємося до столиці без пригод. Старенька «Волга», списана колись в облвиконкомі і передана редакції, не підвела. Валентин, тільки-но взявся за кермо, — перестав бурмоситися. Він мастак поговорити, журналісти вже переслухали всі його історії, я ж їду вперше, і він натхненно занурює мене, неофітку, у вир свого бурхливого, сповненого водійських пригод життя. Дрімаю, засинаю, прокидаюся, знову дрімаю, а він все говорить і говорить, говорить і говорить.
Редакція знаходиться неподалік від Хрещатика. В’їжджаємо під арку поміж старими будівлями й опиняємося у глибокому сірому колодязі, де замість бетонних цямрин — трохи позеленілі від нестачі сонця будинкові стіни. Валентин хвацько паркує «Волгу» і виходить. Здається, він ще сам не вірить, що так хутко знайшов потрібну адресу. Натискаю на дзвінок біля вхідних дверей. Чоловік пенсійного віку пропускає мене в невеличке фойє, перепитує, хто мені потрібен.
— Роман Ружин, — кажу.
— Хто? Тут немає такого, — суворо дивиться на мене вахтер.
— Але ж я телефонувала і мені сказали…
— Не знаю, куди ви телефонували і хто що вам сказав, але повторюю ще раз чистою українською мовою — в редакції такого немає. Я вже четвертий рік тут стою і ні про якого Романа Ружина не чув. Та ви самі подивіться.
Чоловік бере газету зі стосика, що лежить на столі, тицяє пальцем у сторінку з вихідними даними. У списку працівників редакції справді немає ні такого прізвища, ні навіть імені.
Прокручую в голові телефонну розмову, намагаюся згадати кожне слово. Отже… Я набрала номер і запитала: «Київ?» — «Так», — голос у чоловіка хриплуватий, ніби надтріснутий, і не вельми привітний. — «Редакція?» — «Так, це редакція». — «А чи не могли б ви покликати Романа Ружина?» — «На жаль, не можу», — чоловік трохи дратується. Може, він саме писав матеріал, а я йому перебила думку. Може, розмовляв із кимось. — «Але ви знаєте такого?» — Якесь скрипіння, вочевидь, дверей, і молодий жіночий голос: «Теодозійовичу! То ви вже йдете?» — «Йду, золотко, йду!» — крикнув комусь чоловік, а тоді поспішливо мені: «Знаю». І поклав слухавку.
Ще раз пробігаю поглядом по стовпчику прізвищ на другій сторінці. Теодозійович… Теодозійович… Ага, є такий — ось він. Відділ журналістських розслідувань…
— А Михайло Теодозійович зараз у редакції? — запитую суворого вартового.
— А він вам нащо?
Це, звісно, не справа чергового — допитуватися, хто з яким питанням іде до редакції газети, але цікавому дідусеві явно хочеться потеревенити.
— Скарга в мене!
— А-а-а, ну так би й сказали. Третій поверх, кабінет номер тридцять вісім. Але ж ви… — він співчутливо дивиться на мій ціпок.
— Нічого. Помалесеньку, помалесеньку і піднімуся. Я не поспішаю.
Насправді я дуже поспішаю. Так поспішаю, аж нервові дрижаки, наче голочки, поколюють пальці. Якби могла — побігла б, пострибала б, полетіла б до третього поверху. Але мушу зважати на свою ще досить неслухняну ногу.
9
Ось і тридцять восьмий кабінет. Чоловік за столом явно молодший за свій голос — йому років під сорок. У нього коротка стрижка зі срібними ниточками сивини та проникливий погляд — як у слідчого чи психотерапевта. Це наслідок професії — з роками всі журналісти стають трохи слідчими, трохи психологами. Мабуть, він намагається вгадати, з чим до нього причалапала ця дивна триніжка. Чи, може, вже й здогадався? Бо брови його раптом піднімаються, очі округлюються, замість запитання в погляді з’являється подив. Здивування переходить в острах. Ніби чоловік побачив прибульця з іншої галактики чи воскреслого з того світу. Він хутко підводиться мені назустріч.
— Ірина?!
Ну от, знову. Знову ця плутанина з іменем. Відчуваю, як після дороги паморочиться голова і починає боліти натруджена права нога. Хоч би не беркицьнутися посеред кабінету. Озираюся, щоб на щось присісти. Чоловік вибігає з-за столу, підсуває мені стілець.
— Мене звати Енна, — кажу йому. — Я вам телефонувала тиждень тому. Пригадуєте? Запитувала про Романа Ружина.
— Вибачте, Енно, — помилився. — Дуже вже ви схожі на одну мою знайому.
Він обережно кладе руку мені на плече — так, ніби хоче переконатися, що я не фантом, який ось-ось може розчинитися в повітрі і зникнути.
— Ви сказали, що знаєте…
— Знаю.
— Мені треба його побачити. Зараз же… Тільки побачити і дещо запитати. І я поїду назад. Там, у вашому дворі, чекає машина.
— Зараз же не вийде, — чоловік ніби роздумує, вирішує щось. — А якщо справді хочеш побачити, то доведеться проїхати приблизно ще стільки ж, скільки їхала сюди. Тільки в інший бік.
Він перейшов на «ти». Чого б це? Але гаразд, не заперечую.
— Куди?
— На захід. Вирішуй.
Вагаюся. Що ж мені робити? Повернутися, так і не побачивши? Тоді навіщо я затіяла цей марш-кидок? Їхати ще стільки ж? Але Валентин нізащо не поїде. Я йому не казала, що доведеться перетнути пів-України — з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Енна. Дорога до себе», після закриття браузера.