Читати книгу - "Скалаки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Весь край зітхнув з полегкістю. Але чад погаслого ненажерливого вогню ще висів над землею. Підписання миру не могло усунути страшних наслідків війни. Прикордонні округи, особливо Находщина, зазнали найбільше лиха за часів прусських війн, але й по їх закінченні не настав край злигодням. Військо поверталося з Сілезії та Кладська, де стояло досі, й велика його частина проходила через находські села. А тоді ще на довгий час стали постоєм гусари. Кінець війни був для хлопів не легший, ніж її початок. Вояк на постої в селянина був паном, самовладним господарем. А для похідних колон кріпаки повинні були доставляти харч, фураж і підводи, вдовольняти всі їхні потреби.
За тих часів, як і воєнної доби, безліч селян покидали свої домівки, й панам, аби не терпіти збитків, доводилося силою примушувати людей займати покинуті господарства.
8. Новий господарУ селі Ж. хлібороби ладнали своє знаряддя. Сніг із горбів та схилів посходив, теплий вітер звістував весну. Селяни з більшою охотою бралися до плугів, ніж торік чи позаторік. Вони знали, що цього року невблаганне військо не витопче їхнього жита й не викосить його коням на пашу. Тільки одна грізна хмара висіла над ними, як і щороку: панщина. А навесні 1763 року вона була страшніша, ніж будь-коли. Худоби в селянських хлівах поменшало; і коні, й корови, й вівці та свині або жовніри позабирали, або ж вони самі поздихали з голоду та від пошесті. Як тут одробити всю панщинну роботу, та й самому обсіятись?
Було в селі кілька дворів покинутих, спустілих; на їхніх господарях колись лежала велика підданська повинність. А тепер замок, щоб уникнути збитків, примушував хлопів одбувати панщину за своїх односельців, котрі покидали землю.
— А як же «Скеля»? Так і висітиме в нас на шиї? — понуро питав війта його сусіда Духач.— Ото мороку матимемо — три дні на тиждень із двома тяглами відробляй за неї. А що, про Скалаків так нічого й не чути?
— Ні слуху ні духу, немовби й не жили тут ніколи. Бозна-де запропали.
— Ну, таке господарство пани без господаря не залишать.
— Тільки чи знайдуть кого...
— Ото буде комусь легко починати на новому місці. Ні телятка, ні колосочка, анічогісінько, як виметено...
Довго здавалося, що на господарство Скалаків так і не знайдеться охочого. Ніхто не приходив, як у 1628 році, щоб осісти на ньому. Та коли почали розпукуватися дерева, ожила й садиба над урвищем.
Десь на початку травня по обіді до двору «Скелі» в’їхав віз, запряжений парою коней. Із передка зіскочив возій, уже немолодий чоловік. А другий, що сидів іззаду, заходився скидати на землю в’язки соломи й сіна, накладені на возі. Його товариш показав йому, де тут хлів, і він, узявши одну в’язку соломи, поніс її туди, а згодом завів до хліва й коней.
«Скеля» стояла трохи віддалік від села, і тому сюди не позбігалися одразу цікаві сусіди чи принаймні їхні діти. Нові господарі «Скелі» занесли до комори кілька повних мішків, складених на дні воза, а потім прибрали сіно та солому.
Возій, узявши з воза величенький клунок, поніс його до хати й поклав на лавці біля печі. Зайчики полудневого сонця тремтіли на стінах і темній долівці. За вікнами, в зарослому травою, занедбаному садочку, весело виспівував якийсь птах, і той спів у смутній тихій світлиці якось дивно проймав душу. Все в хаті було так, як і після тієї фатальної ночі, що погнала родину Скалаків блукати світами; тільки вікна потемніли від пилюки й дощових патьоків та в кутках і попід стелею сіріло густе павутиння, в якому непорушно сиділи чорні павуки. Стіл і досі стояв так, як після пам’ятного бою, а з лавки ще звисала забута хустка. Після тих подій навряд чи хто переступав цей поріг.
Чоловік трохи постояв у задумі біля порога, а тоді, зітхнувши, розв’язав клунок і повикладав з нього всіляке потрібне в господарстві начиння: молоток, сокиру, свердел, цвяхи тощо. Потім приніс оберемок соломи й розстелив на ліжку, а вийшовши ще раз надвір, до воза, вернувся з меншим клунком — згорнутим великим білим плащем, із якого стирчали металеві піхви шаблі. Плащем він застелив ліжко, а на гвіздках над ним повісив важкий драгунський палаш і пістоль у мусянжевій оправі, що теж був угорнений у плащі.
Дивний вигляд мали ці оздоби на почорнілій стіні сільської хати, але, глянувши на могутню постать власника тієї зброї, кожен сказав би, що вони тут на своєму місці. Незважаючи на його наполовину сільське вбрання, в ньому легко було впізнати вояка: весь вигляд, і хода, й мова нового господаря «Скелі» свідчили про це. Був то Балтазар Уждян.
Він порався в хаті, не складаючи рук, до самого вечора, переставляв усе, давав усьому лад, щоб хоч трохи обжити дім. Товариш ретельно помагав йому, виконуючи короткі по-військовому накази.
Балтазар вийшов поглянути на кобилу. Хіба ж міг старий кавалерист не дбати про свою Медушку, котрій тепер малося відвикати від вояцького сідла й привчатись до тісного хомута
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Скалаки», після закриття браузера.