Читати книгу - "Позаду льодовні"

Налаштований я був рішуче. Не пригадую, що ще я збирався їй сказати, але знаю напевно, що хотів усе пояснити, щоб вона перестала на мене сердитися. Урешті-решт вона мусила б обмотати подертим шкіряним ремінцем стовпець біля хвіртки і таки підвести очі. А потім я допоміг би їй упоратися з роботою. Та я сам усе за неї зробив би, а вона тим часом умостилася б на паркані та розмовляла зі мною. А опісля ми разом пішли б до річки, де спить Касс (вона тепер мало не цілими днями спить), і все знову було б гаразд, наче ми ніколи й не сварилися.

Я візьму з собою багато черешень. Ліса їх обожнює. Тато каже, що вона не набагато краща за зябликів — так поїдає його черешні. Він розводить руки, як садове опудало, і несамовито махає на неї або шерхоче цілим аркушем дорогоцінної маминої фольги просто перед її обличчям, аж поки Ліса від сміху вже не може покласти до рота жодної черешеньки і ненароком починає ковтати кісточки. Я візьму черешні з великої порцелянової миски в коморі, перш ніж Касс устигне прийти і попередити мене, що це основний інгредієнт для «бабусиного пудингу» абощо і я мушу покласти їх назад. Я насиплю черешні в новенький поліетиленовий пакет, а не в один з уживаних і прополісканих. Заховаю їх за тумаками, щоб схопити в останній момент, коли вже виходитиму. Я спланував усе до дрібниць.

А все-таки я не міг заснути. Так боявся, що саме нині не почую, як дрижать двері у двір, коли тато тягне їх над кахляною долівкою, щоб вийти з дому і піти на доїння разом з Джеймісоном. У нього вже, може, й ранок, але для мене все це звуки ночі: і коли мама випускає котів надвір, і коли тато прочищає плиту AGA[7] від попелу, і коли посвистує моторошний поїзд, що проїжджає Фретлі. Я можу прокинутися від цих звуків, якщо так себе налаштую напередодні ввечері.

Я був такий накручений — навіть здалося, що я вже щось чую. А потім вчулося стримане хихикання. Напевно, це один з котів. Таке враження, що внизу майже беззвучно зачинилися двері, а потім долинули тихенькі кроки в коридорі. Уже за кілька секунд сон як рукою відняло, і я знову напружено вслухався, бо тепер вчувалися дивні кроки на стежці. Я усвідомив, що схожий на кролика, який утік з клітки і нашорошив вуха. Здавалося, я от-от почую, як дихають корови в стайнях.

Я перевернувся долілиць і вткнувся обличчям у подушку. Згадував, як Лісині бліді худорляві пальці з м’яким шелестом рухаються по сухій траві та як задерлася її блузка, бо вона не додумалась її заправити, перш ніж заснути поруч зі мною. Припливи крові та припливи шуму в палаючих вухах урешті витіснили давній нічний страх, буцімто кожен найменший скрип мого старого дерев’яного ліжка може розбудити весь будинок. Зрештою я так міцно заснув, що взагалі не почув уранці татових кроків.

Однак я прокинувся досить рано. Крихти татового тоста валялися по всій підлозі біля сушки для посуду, де він зазвичай стоїть, виглядаючи у вікно, щоб збагнути, яка ж сьогодні погода. Його чайничок з чаєм стояв на столі, напівпорожній і вже ледь теплий. Визирнувши у вікно, я побачив, що сонце ще не піднялося над хлівцями і подвір’я досі в затінку. Ліса не могла аж так спозаранку податися до Галлорана.

Я взяв усі черешні, хтозна-скільки, цілісіньку велику торбу. Хоча тато залишив двері відчиненими, я не пішов подвір’ям, а вийшов через парадні двері. Я ними нечасто користуюся, але вони тихіші.

Рано-вранці буває таке відчуття, ніби все навкруги згорнулося пуп’янком і готове от-от розкритися, бракує лише кількох людей, які теж могли б це побачити, а поки вони не з’явилися, усе причаїлося в очікуванні — очікуванні саме цього моменту. Я хотів прошмигнути повз тин, щоб тато не помітив, що я вже прокинувся, і не покликав допомагати: підняти на хвильку край балки чи притримати двері, поки він заб’є новий клин, щоб вони врешті добре трималися, чи ще щось таке, що могло б мене затримати.

Я зумів прокрастися аж до стайні. А по той бік геть усе було залите сонячним сяйвом, і крутий схил до полів здавався просто безкраїм, а земля після двох тижнів без краплини дощу була такою твердою і борознистою, що я навіть крізь взуття відчував стопами кожен горбочок. І коли я почав бігти, колюче ранкове сонце било просто в очі, засліплюючи мене яскравими і мерехтливими срібними блискітками. Я розмахував пакетом з черешнями, малюючи в повітрі величезні сяйливі червоні кола; мені траплялися тверді бездоганні горбочки, від яких я відштовхувався, щоб рекордно високо перестрибувати через кротовини, будяки і жмуття сухої трави — що-що, а бігав я завжди значно, значно краще за Касс.

Я мчав униз, гукаючи і дражнячись — зазвичай саме так я під’юджую сестру, коли вона біжить за мною, відстаючи на ярди,[8] власне, повсякчас. Я добіг аж униз, до рову, і вишкірився втомлено, але гордо — з такою посмішкою я завжди озираюся до неї, щоб подратувати, і від цього лише посилюється чудове, неймовірне почуття тріумфу, яке переповнює мене щоразу, коли я бодай у чомусь перемагаю Касс.

Я лежав горілиць, розкинувши ноги й руки, у прохолодній тінистій западині, встеленій вологим листям. Моє тіло стало схожим на помповий механізм. Варто було лиш заплющити очі, і я відчув, як пульсує кожна клітинка: все в мені стугоніло,