Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

На Донеччину тепер вже, видимо, треба було їхати неодмінно. Хата в Брилів — тільки кімната з кухнею, і в ній двоє старих, сестра Василинка і ще троє малюків. А в Колибердів — кухня і кімната, а в них старі та, без Тоськи, шестеро Колиберденків покотом на підлозі. Літо ще, звісно, можна перебути молодим і в альтанці: «альтанкою» прозивався курінець на картоплищі, споруджений Данилом для сторожування, — щоб своя та колибердівська малеча не обнесла єдиної на дві родини яблуні. Ну, а як на зиму поверне? Куди його діватись?

Турботи враз обсіли молодого мужа, хоча й був він ще жених.

У Тоськи он пальтечка на зиму нема. Дівкою, звісно, відсиджувалася собі вдома, а дружиною — що робити, коли, скажімо, щось по хазяйству треба та й показати між людей, — яка ти така молодиця і як годить тобі та шанує тебе чоловік?

— Ех! — понуро закляв Данило. — Убогому женитись…

— …то й ніч мала? — зразу ж єхидно обізвався Харитон.

Але Данило сердито махнув на нього рукою:

— Я про те, де ж ми з Тоською тепер жити будемо, хлопці?

Данило спинився і дивився на товаришів і з одчаєм, і з подивом, неначе тільки зараз збагнув, що женитися саме йому, а не комусь іншому із присутніх.

— Знаєш, — раптом сказав Флегонт, — я вже теж подумав про це. Мабуть, доведеться мені з кімнати у кухню до мами перейти, а ви з Тосею розташуєтесь тимчасом у моїй кімнаті.

Данило ще не збагнув, як слід, самого сенсу пропозиції Флегонта і не встиг оцінити його великодушності, а вже Харитон сердито закричав:

— Ну, це вже ти кинь! Теж мені — хвілантроп, дама–патронеса з Земського союзу! Ти мені, будь ласка, дружби не перебивай: ми з Данилом вже вирішили разом їхати на Марію–біс!

Вони стояли втрьох: Данило приголомшений, Флегонт збуджений і Харитон сердитий — на курному пустирі, під парканом міського іподрому, обернутого тепер, у війну, на учбовий аеродром. І цей печерський пустир, і гнилий, зеленозамшілий паркан були їм знайомі змалку, рідні, найрідніші місця: мила, солодка батьківщина! Тут, малюками, толочили вони босоніж спориш та лободу, бавлячись у «матки й синка» або заводячись у «хунхузів» та «русько–японську війну». Тут, підрісши, заглядали вони крізь щілини паркана і тяжко заздрили гімназистам, що ганяли великого шкіряного м'яча, до якого їм, печерській голоті, і приступитися не було надії ніколи: м'яч до футбола коштував аж тринадцять п'ятдесят у спортивній крамниці Орта на Прорізній. Тут, чотирнадцятого серпня тисяча дев'ятсот дев'ятого року, напередодні початку занять у школах, об оці от гнилі дошки паркана Данило набив здоровенну ґулю Флегонтові на лобі, коли Флегонт вперше з'явився перед приятелями в гімназичному кашкеті і, таким чином, перекинувся, отже, в непримиренно ворожий, панського кодла, табір гімназистів, реалістів та кадетів, клас аристократії…

— Спасибі! — понуро й ніяково мовив нарешті Данило. — Це ти той… по–товариському. Але… справді, я, мабуть, подамся на шахти з Харитоном.

Та Флегонт вже й не почув Данилової відповіді. Інше вже захопило його зараз — може, саме тому, що опинилися вони знову на курному пустирі, через який вони входили в життя, під старим парканом, який знав усі їхні радощі та печалі, відколи вони себе пам'ятали. Флегонта знову затопили мрії, тільки не дитячі вже, а зовсім дорослі, дарма що й не до краю виразні, — логічне продовження їхніх зовсім виразних, нехай і наївних, дитячих фантазувань. І Флегонт збуджено заговорив зараз саме про це з усім запалом юного мрійництва.

Він говорив про те, що тепер це вже не надовго: і потреба Данилові перебути десь невлаштовано з молодою дружиною, і Харитонові поневірятися на шахті «Марії–біс», і взагалі вся невлаштованість усякого бідацького життя–буття.

Відтепер, надалі, все має бути інакше: адже з старим режимом докінчено, і прийшли Свобода! Рівність! Братерство! І шлях у широке життя відкритий для всіх. Май тільки силу, снагу, кмітливість і — творчий екстаз! На землю тепер має прийти рай! Який саме він буде, Флегонт не міг точно сказати, бо й сам ще точно не знав. Але ж певний був, і будьте певні й ви, хлопці, що буде тільки так, і от побачите, — незабаром!

Все це були чудні слова. Два місяці тому такі слова ніяково було б говорити, ніяково й слухати. Бо неуявно було, що ж саме за тими словами стоїть живе, і тільки тим вони й хвилювали, ці слова, що годі було уявити, що ж вони точно означають… Але тепер — раз тепер революція — хвилювання від цих слів підіймало з глибини душі віру, хоча й невідомо було, в що саме треба вірити.

— Тепер же революція, хлопці! — казав глибоко схвильований Флегонт. — Це вам не антимонія!

І Данило з Харитоном схвильовано мовчали: яка вже там антимонія! Революція! Хіба, справді, не всевичерпною була така відповідь на геть–чисто всі запитання?