Читати книгу - "Витівки Йонатана Коота"

— І знаєш чому? — спитав птах, повертаючись до кота хвостом. — Бо нема в нього ніякої ідеї, це він тільки так говорить. Носитиме рибу, зігнувшись під тягарем відра, поки собі вуса не притопче.

— Годі! — гримнув Коот, остаточно прокинувшись і розізлившись, що з нього роблять посміховисько. — До моїх вусів вам зась! Ось нехай стемніє, тоді й побачите…

— Чому не зараз?

Треба сказати, ні Ерик, ні Бікі досі ще не знали, що капітан був нічним десантником.

Як бувалий солдат, він прекрасно знав, що поспіх і гнів — порадники кепські, а от темрява може бути чудовим союзником. Однак побачивши, що туман над річкою густішає; виповзає на порослий травою берег і піднімається по гілках дерев угору, вирішив — операцію можна прискорити.

Назва «Коотів вузол» спала йому на думку щойно під час розповіді Хелонідеса, хоч загалом цю справу він обмірковував давно в найдрібніших деталях, і якби йому досі не бракувало помічників…

— Гаразд, — сказав він. — Зараз ви пересвідчитесь, що можна вірити слову старого солдата. Чи досить у вас відваги, щоб не підібгати хвоста перед лицем переважаючих сил супротивника?

— Більше, ніж декому здається, — настовбурчив пір’я Крилатий. — Як роздивитись, то зразу видно, в кого хвіст найдовший, щоб його підібгати…

— Буває, що я хвоста втягую, але щоб підібгати — ніколи, — запевнив Хелонідес.

— Отже, ви готові допомогти?

— Готові,— відповіли хором, хоч і в різній тональності, бо Овальний вдарив плавцем у пластрон на грудях, а птах, іще не впевнений у військових здібностях Йонатана, якось дивно глянув убік і примружив око.

— Беру командування на себе, — сказав капітан, рішуче випнувши груди.

Ці слова він вимовив інакше, ніж усе те, що говорив досі. Вимовив їх таким владним, енергійним і рішучим тоном, так напружив хребет і підвів голову, поводячи сивими вусами, що обидва цивільні мимоволі виструнчились і нашорошили вуха, щоб не пропустити жодного слова з наказу. Насправді, звісно, ніхто з них так не став, та й навряд чи це їм вдалося б. Овальний лежав, опустивши хвіст у воду, а Крилатий сидів на горобині, але обидва вони однаково відчули, як напружилась кожна клітинка їхнього тіла.

— Оголошую бойову готовність номер три: гострити зуби, дзьоби й пазури…

— А якщо в когось нема зубів, а тільки рогові пластини?..

— Приготувати до бою панцир…

— Здряпати йому це «завжди»?

— Здряпай. Чим менше особистих знаків, тим краще.

— А може, нехай напис лишиться на капралаксі, як бойове гасло, на зразок гербових девізів на рицарських щитах?

Якісь ти складні слова вживаєш, Бікі. Що це за капралакс? — поцікавився Ерик.

— Верхня частина мого панцира. А нижня — пластрон.

— Няу-у-чати! — скомандував, як тільки він це вмів, Йонатан, уриваючи балачку народного ополчення. — Запитувати виключно з дозволу, відповідати лише на мої запитання. Повторюю: готовність номер три. Рядовий Повзик веде спостереження за повітрям, рядовий Бікі — за водою. Я йду в розвідку.

Капітан Коот безшумно шаснув у кущі, вужем прослизнув між деревами, перевіряючи, чи немає кого поблизу, потім виліз по шерехатому стовбуру на верхівку найвищої тополі і, прикривши сірою лапою свої жовті очі, став уважно оглядати територію заводу. Вигляд згори породжував певні асоціації — завод скидався на великого сріблястого жука.

— Сьогодні я тобою поласую, — тихенько муркнув Йонатан. — Побачимо, чортова бризкалко, чи смакуватиме тобі власна отрута…

Територію заводу він знав, як власний хвіст, тож зосередив увагу на трьох найважливіших для здійснення свого плану об’єктах і відзначив:

а) біля воріт вартує не сержант, який має пса і бере його з собою на службу, а капрал Тронбонь, що годує горобців крихтами хліба;

б) дірку в бетонній огорожі досі не замурували;

в) з труби старого паровозика, який стоїть на бічній колії між стосами шпал і купами іржавого залізяччя, кущами торішнього бур’яну і молодої, але дуже високої кропиви, вгору піднімається легенький димок.

— Добре, що ще не надійшла Урочиста Річниця, — мовив Коот сам до себе. — Могли б перешкодити нам у приготуваннях.

Дірку вже давно мали замурувати, кропиву і сухий бур’ян вирвати, залізяччя разом із столітнім паровозиком здати на металобрухт, — але директор заводу, магістр-інженер Пшемислав Спритек, чоловік такий завбачливий, що не тільки дружина його питала, що буде завтра на обід, а навіть вище керівництво цікавилось думкою, як і що запланувати, аби перевиконати ті чи інші завдання, — отож саме магістр-інженер Спритек постановив, що всі ці роботи будуть виконані до врочистої дати й на місці паровозика якраз у переддень свята заквітнуть легкостовбуристі підлабузниці, звітні стокротки і чудові духмяні міністрози.

Думаючи про це все, капітан дивився на оповитий туманом об’єкт. Задні лапи бризкуна звичайного (Cimbex femorata), тобто жука, на якого скидалося підприємство, насправді були товстими трубами. Вигнуті понад колією залізниці, вони сповзали по забетонованому, похилому берегу і зникали у воді.