Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80"

Незабаром попереду постала непроникна, суцільна запона туману.

— Запитайте про стан криги біля острова Ведмежого, — звернувся Амундсен до радиста Валетте. Але той, відірвавшись від апарата, безпорадно розвів руками: радіостанція знову не працює. Кваплячись із вильотом, він не встиг її як слід підготувати.

— В такому разі, — начальник експедиції повернувся до пілота Жульбауда, — візьміть вище і тримайте курс на північ за компасом.

Амундсен сподівався натрапити на Нобіле десь за Шпіцбергеном.

Заревівши моторами, “Латам” піднявся над туманною завісою. Засяяло сонце. Густа молочна заволока, що стелилася внизу, заграла веселковими барвами.

— Визначте за сонцем наші координати, — звелів начальник експедиції.

Минуло кільканадцять хвилин.

— Нас відносить на схід, — повідомив де Кувервілль, крутячи у руках секстант.

Гостро й чітко окреслене обличчя Амундсена, обпалене полярними вітрами, спохмурніло.

— Доведеться спускатися вниз, — карбуючи слова, неквапом мовив начальник експедиції. — Щоб зорієнтуватись, ми повинні бачити океан…

“Латам” знову пірнув у туман. Дощ поступово перетворювався в хуртовину.

— Може, варто повернути назад? — несміливо запропонував Браззі.

Амундсен суворим поглядом обпік механіка. В цей час Валетте повідомив, що відновлено радіозв’язок. Начальник експедиції наказав негайно надіслати радіограму з проханням сповістити про стан криги у районі острова Ведмежого.

Це була остання радіограма з “Латаму”.

22 червня норвезькі газети вмістили коротке повідомлення, що літак “Латам” не дає про себе ніяких звісток. Ще через кілька днів преса всього світу почала писати про загибель Орла Півночі — Руаля Амундсена.

Одна катастрофа спричинювала іншу.

…Над океаном займався ранок. У його сірих холодних відсвітах важко перекочувалися свинцеві хвилі. Підминаючи їх безконечний плин, “Красін” дванадцятивузловим ходом ішов на північ. 136 членів екіпажу ретельно готувалися до вирішальних рятувальних операцій.

Південні береги Шпіцбергену… На шляху криголама постав суцільний кригостій. Швидкість судна впала до шести вузлів. Навалився густий туман. З’явилася загроза збитися з курсу. Норвежці через “Чітта де Мілано” запропонували допомогу льодового лоцмана. Красінці подякували за турботу, але від пропозиції співвітчизників Амундсена відмовилися — на борту криголама перебувало багато досвідчених морехідців, які чудово знали умови плавання в арктичних льодах. “Красін” невпинно рухався на північ.

Тим часом криголам “Малигін”, поступаючись “Красіну” в потужності, був затиснутий кригою в районі острова Надія. Занепокоєний начальник експедиції професор В. Б. Візе зібрав термінову нараду.

— Обстановка, що склалася, вимагає екстрених і рішучих дій, — сказав професор. — “Малигін” далі не проб’ється. Надійшла черга авіаторів. Готуйте до польоту літак! — По цих словах начальник експедиції скинув оком на досвідченого полярного льотчика М. С. Бабушкіна.

— Дозвольте зліт, товаришу Візе, — з готовністю підвівся той.

— Політ дуже ризикований. Тримайте курс на острів Фойньо…

Того ж дня, зробивши коло над непорушним пароплавом, Бабушкін з екіпажем вилетів у далекий рейс. Це був перший політ радянських пілотів у високі широти. Досі ніхто не ризикував заходити так далеко. Нині ж на це з готовністю зважилися, бо йшлося про врятування людей, про виконання інтернаціонального обов’язку.

Спершу політ проходив успішно. Легкий літак птахом линув над білтши просторами Арктики. До табору Нобіле лишилося кілька миль. “Тільки б не знялася буря”, — думав Бабушкін.

Однак буря таки знялася. Шалена й несамовита, вона кинджальним сніголетом ударила по літаку. Вимушена посадка… Перша в історії арктичного повітроплавання. Напружені дні перебування на крижині. Коли трохи розпогодилося, Бабушкін неймовірними зусиллями зумів підняти літак у повітря. З “Малигіна” надійшла команда вертатись назад. “Не вистачало, щоб і ми ще зазнали аварії, щоб і нас розшукували”, — відкритим текстом радирував професор Візе.

Ледь піднялися, штормова буря знову кинула літак на крижину. Удар був таким сильним, що машина мало не пішла під воду. І знову виручили майстерність і самовладання командира.

— Нам заборонено зазнавати аварії, — сказав членам екіпажу Бабушкін. — Ми просто не маємо на це права…

Через п’ять днів літак повернувся на судно. Всі надії тепер покладалися на “Красіна”.

“Красін” тим часом 30 червня обігнув острів Амстердам і повернув на північний схід. Командування криголама вирішило дістатися до табору Нобіле найкоротшим шляхом — поміж Сімома Островами і мисом Нордкап. Однак пройти тут було неможливо: у цьому районі, де ще не ступала нога людини, лежало величезне монолітне крижане поле. “Красін” повернув назад і пішов у обхід Семи Островів. Але й цей шлях був нелегкий. Криголам плив, долаючи двометрову пакову кригу. Іноді за кілька годин вдавалося пройти відстань, яка дорівнювала довжині корпусу корабля. Розбиваючи льодяні тороси, “Красін” пошкодив лопать одного із гвинтів…

Зарубіжний світ, вороже настроєний проти молодої Радянської республіки, зловтішався. Ефір вирував від сенсаційних повідомлень: “Росіяни зазнали аварії в Арктиці!”, “Красін” і “Малигін” застряли в льодах!”, “Ради пошилися в дурні!”. Реакційні газети друкували глумливі карикатури, зображаючи радянські судна у вигляді черепах, що повзуть кригою.

Так, зарубіжним злостивцям не до душі була участь Радянського Союзу у врятуванні екіпажу “Італії”. Гуманний і благородний жест нашої країни викликав у них злісне роздратування. Те, що саме з Радянського Союзу надійшло перше повідомлення про місцеперебування групи Нобіле, до уваги не бралося. За кордоном про це забули. Там ладні були піти на інше: зробити будь-що, аби тільки не допустити до жертв крижаної пустелі радянських рятівників. Тим-то на північ бездумно і гарячково вирушав літак за літаком. Суднам не довіряли. Надто повільно вони пересувалися. На літаках, як вважав дехто за рубежем, можна було напевне “випередити” Країну Рад.

20 липня групу Нобіле побачив з повітря італійський льотчик Маддалена. Сісти на крижину він побоявся. Через чотири дні над табором з’явився шведський авіатор Лундборг. Він теж збирався помахати бранцям Арктики крилом, але в останню хвилину “змилосердився”. На борт швед узяв одного тільки Нобіле. Групу, яка лишилася на крижині, очолив лейтенант Вільєрі.

Коли Лундборг доставив Нобіле на “Чітта де Мілано”, його вмовили ще раз злітати до потерпілих. Цього разу шведський льотчик, пошкодивши при посадці літак, сам потрапив у біду. Ставши бранцем крижини і неабияк злякавшись, він почав панічно наполягати, щоб група Вільєрі вирушила у напрямку землі, залишивши в таборі пораненого механіка Чечіоні, який, мовляв, був для них зайвим тягарем. Італійці, яких біда дечого навчила, відмовили шведові. Через кілька днів у табір прилетів ще один шведський льотчик. Лундборг поспішив зайняти місце в літаку, не допустивши туди нікого з італійців. Тужливими поглядами проводжали осиротілі нобілевці чужий літак.

На цьому рятувальна діяльність експедицій зарубіжних держав закінчилась. Їхні уряди заявили, що врятування екіпажів “Італії” і “Латаму” припиняється. Групи Вільєрі,