Читати книгу - "Під Савур-могилою"

— Я тобі ще не назвав твоїх січців: і Трясила, і Сулиму, і сонм інших, що опановно кінчали і п'яту ступінь — квінту в колегіумі.

— Січ і козаччина, що тобі, велелюбний, добре відомо, зродилися як відповідь на ордо-могольську полонність і ясирність, а не для загарбу чужого.

— Було і є того варварства і в нас, не заперечую, але воно олюднене, відоме, бо на Польщі ніколи не зникали безвісно і безслідно ваші чільці, такі як Іван Нечай, Філон Гаркуша, Матвій Лисовець, Силуян Мужиловський, Антін Жданович, що із Янушем Кеменєм семиградським віроломно напав на нас. А отруєння, які бояри ляхам приписують, чиї, по-твоєму?

— У нас є поговірка, воєводо зацний: не вмер Данило, так болячка задавила. Твої доводи слушні лише частково. Королі нас на пательнях смажили, на палях ораблювали, а царі — у Фроловій вежі гноїтимуть, на болоті четвертуватимуть, як мого побратима Івана Разю, чи в Сибірах катуватимуть. Отож вихід один нам — незалежа.

Прискали свічки в свічниках, час від часу чулися приглушені голоси та гра бурґомістрихи Кароліни на органі, потріскував жар у коминку, і сиділи у фотелях зморені співрозмовці, на мить поринувши кожний у своє, кровне і особисте...

— Достойний воєводо! — оцінив Сірко вміння співбесідця переконувати широкими і глибокими аргументаціями і певністю, що гість і справді буде колись гетьманом.— Наша війна не для війни чи загарбань, а заради місця, як мовив, під небом. Вона — для утвердження свого окремішнього людовладдя на своїх же землях і для спаю нашої сполеченської розпорошеності. А буде вона лише при обов'язкових і конче неодмінних приязних стосунках із усіма сусідами, якщо вони не будуть нас паплюжити, тиранити і привласнювати та згодяться визнати нашу державу як незалежну від них.

— В тому й сенс, дорогий, що до власної держави, даруй, окрім бажань, вам ще треба виробити та закріпити навиклі озвичаєності державного врядування, а для цього потрібні, крім усього іншого, час і сильноруке гетьманство. При сильному гетьманові, який не піддається нікому і вбереже край в незалежі, Польща і Литва, як знаю й певен, та й Ханство, Порта змушені будуть допомагати вашій державі, бо будуть певні, що ви не підете у підданство, а інакше всі ваші сусіди пнутимуться загарбати вас, щоб ви не дісталися супротивникам-сусідам. Ось в чому сенс моїх розмов, повторень і застережень. Зрозумів це, хоч і запізно, небіжчик Хмельницький, уяснив це і Виґовський після свого ув'язнення разом із Станіславом Чернецьким у Кодацькій фортеці. Хочу, щоб зрозумів і ти, бо єдиний єси, що з тим би справився і примусив би сейм з тобою рахуватися. Помисли про своє гетьманство, доблію! Польща і Литва допоможуть тобі вивільнитися від усіх сусідів для державності і незалежі, бо інакше змушені будуть, захищаючи себе, плюндрувати ваші землі, не даючи опанувати іншим, або розірвати Украйну навпіл, даруй за відвертість.

Для Сірка і ця задовга бесіда, і наступна під час прогулянки на конях, а потім і в застіллі, що то погасали, то знову розгорялися, жвавилися емоціями аж до набридливості і роздратувань, були першими отакими в житті. Багато з чим Сірко став згоджуватись, хоч і скупився виказувати те співбесідникові, та ще більше йому треба було обмислити, хоч у щирість і палкість воєводи він вірив беззастережно. Ширина поглядів та далекобачність Собеського, хоч і перемішані з непогамовною ненавистю до царя, охоплювали навколишнє в абстракціях і зримих формах так, що ігнорувати його було неможливо. Те, що було досі в Сірковому нетямі, що ховалося в незнанні й нерозумінні, після розмов спливло на поверхню і стало реальним. Лякала Сірка недопустимістю лише спілка з аґарянами, яку Собеський знову й знову нав'язував, послуговуючись як прикладом Виґовським і Дорошенком. Після розмови із воєводою Сірко ставав іншим, хоч той і був маєтником та дукою. Лише гетьман Юрась та власна Сіркова помилка щодо нього стали нікчемними, шкідливо хибними і аж злочинними, хоч і спинили на час міжусобство. Єдине, про що Сірко не думав, хоч дав згоду воєводі помислити над тим, було його гетьманство, що ніяк і ніколи не вкладалося в його голові...

— Як небіжчик Богдан не був духовно готовий іти із Замостя і Любліна на Варшаву, щоб поставити свою державу між іних як рівну, так і ти не готовий стати гетьманом при отакій же можності, доблію і приятелю. Подумай, як судитимуть нас історія і спадкоємці у прийдешньому. Такого моменту може більше не бути у вашого сполеченства,— добивав Сірка пан воєвода...

Нарешті співбесідники, по чималій перерві та заглибленому роздумові, пробудилися і взялися за поставці, а випивши, припалили вигаслі люльки до свічок і заговорили знову.

— Молю Матку Бозку,— першим обізвався воєвода,— щоб вона помогла мені не спіткатися з тобою у битві, лицарю і ватаже, бо заздалегідь боюся твоєї оборукої двосічності, нашого приязного розпаду та розладу і ставлю тебе так високо над всіма іншими, як нікого і у нас, і у вас.

— Хотів би і я мати, ясновельможний пане Яне, отакого, як твоя милість, гетьмана для нашого страждальця-люду,— відповів Сірко щиро й тепло.— А щодо моєї особи, то ти, дорогий пане, дуже перебільшуєш мої здольності, кміт і силу,— сказав усмішливо від однієї думки про уявну зустріч з воєводою в битві та про Собеського як гетьмана в Україні.

— Ти не кпи з мене, приятелю,— помітив Собеський оте в очах співрозмовника.— Я не перебираю міри, бо тільки маршем на Очаків і Перекоп, а потім на Чигирин ти доказав свою можність не лише мені, без братовбивства лишивши Виґовського і клейнодних штандартів, і гетьманства та становиська, роз'єднавши нас із ханом-спільником, повернувши і Польщі, і рідному краєві не лише тисячі ясирників, а й скарби та худобу. Ні один воєвода не зумів би так удало, швидко і дотепно розладнати та спинити спільний наш похід і на Татаро-Московію, і на міжусобство. Відмітила те