Читати книгу - "Інґа"

на шпальти газет, бо ця завсідниця клубів планувала одружитися з професійним футболістом Джоном «Аварією» Келлі, а також взяла інтерв’ю у батьків вбитої 15-річної дівчини. Та актуальні політичні новини не були сильною стороною Інґи. Для неї привабливість журналістики полягала не у поклику до пошуків правди, а у засобі розуміння людей.

Її бездоганне вміння допомагати іншим розкриватися і розповідати про себе дало змогу Паттерсон довірити Інзі вести нову колонку в газеті. Вона називалася «Можливо, ви бачили?». Її мета полягала у знайомстві читачів Times-Herald із тисячами нових людей, які наводнили Вашинґтон, щоб посісти, а здебільшого створити такі важливі робочі місця в часи підготовки нації до війни.

У 1941 році столиця стала містом економічного підйому. Величезна кількість людей, які приїхали сюди працювати за рузвельтівською програмою «Нового курсу», змінила Вашинґтон, але значно більша кількість заробітчан, що влилися у військову економіку, докорінно трансформували його. Від початку 1940 року кількість федеральних службовців подвоїлася 9 після щомісячного приїзду до столиці п’яти тисяч нових працівників. Це місто вже ніколи не здаватиметься сонним південним селищем.

Житло було нарозхват, а працівники — ще більше. Компетентних секретарок так цінували, що претендентка на посаду із університетським дипломом і вмінням друкувати одержувала її тут-таки, зазвичай навіть ще до того, як знаходила, де притулитися у першу ніч у місті. Переважно ці жінки отримували початкову зарплатню 1440 доларів на рік при тому, що їхні боси часто мали значно менше. Багато з цих новоприбулих були дуже успішними у своїх рідних містах і бізнесі, та вони просто бажали мати змогу служити країні. Але оскільки федеральний закон забороняв людям працювати на уряд задарма, то вони часто погоджувалися на символічну зарплатню один долар на рік, наслідуючи практику, поширену в часи Першої світової війни і на початку впровадження реформ «Нового курсу».

Попри значне зацікавлення цими новими лідерами військової економіки, перші колонки видавалися нудними. «Можливо, ви бачили?» спочатку віддали Ліону Пірсону — журналістові Times-Herald і молодшому братові колумніста Дрю Пірсона, але його стиль не приваблював читачів. Нариси виглядали сухим відображенням робочих резюме, що краще пасували б представленню гостя десь на офіційному обіді в Ротарі-клубі. В них не було нічого захопливого чи нового.

Паттерсон вважала, що Інґа може додати колонці гостроти і життя. На подив більшості колег, які вважали ці нариси барахлом, вона підійшла до роботи зі щирим ентузіазмом. Та він і став підґрунтям для підозр. Так само, як і в Колумбійському університеті, де її одногрупники зробили висновок, що журналістика — це ідеальне прикриття для шпіонажу, тепер у Вашинґтоні недовірливі особи могли вирішити, що створена для зустрічей із лідерами військової економіки колонка є чудовим способом збирати секретні дані для заокеанського ворога.

Розділ 8
«Улюблена дівчина ФБР»

За кілька тижнів колонка Times-Herald «Можливо, ви бачили?» вже повністю підпорядковувалась Інзі, бо Ліон Пірсон поїхав і став кореспондентом газети у Латинській Америці. Їй це принесло велике робоче навантаження, позаяк колонка виходила щодня, крім неділі, і завжди розміщувалася зверху другої сторінки. Таке видне місце вказувало на популярність серед читачів, що спантеличувало колег Інґи. Як і одногрупників з Колумбійського університету, їх приводив у ступор її унікальний стиль письма.

Однак редактор Times-Herald Френк Уолдроп вважав, що колонка створена для Інґи. Газета пишалась «молодими, оригінальними авторами», що додавали «трохи людяності» в часи, коли Times-Herald дотримувалася постійної дієти «важких» світових новин. «Вам хотілося простішого, відкритішого погляду на цих людей, саме такого, який демонструвала Інґа», — сказав Уолдроп. Йому подобалося, що Інґу щиро захоплює «зустріч із якимось йолопом з Дюбука, який мав гумовий бізнес, а тут став людиною за один долар на рік із бажанням допомогти своїй країні. Вона володіла таким потрібним стилем» 8.

Ба більше, Уолдроп сказав, що Інґа інтуїтивно розуміла людей і «могла у 300 словах змалювати саму суть характеру і особистість, так само чудово, як сьогоднішня Саллі Квінн[5] дає свої тексти на половину газетної сторінки. Якщо ви вважаєте, що “інтерв’ювання”, як його називали, не належить до найважчих завдань у журналістиці, то можете спробувати це якось самі. Інґа заслужила свою платню щоденною працею»