Читати книгу - "Михайло Грушевський"

о состоящем под гласным полицейским надзором профессоре Львовского Университета,

дворянине Михаиле Сергеевиче Грушевском.

За рік Грушевського вже перевели до Москви – під «явний нагляд поліції», що позбавляло його права педагогічної діяльності.

Клопотанням щодо переводу Грушевського в Москву займався відомий вчений Володимир Іванович Вернадський. В архіві Російської академії наук знайдено листа Вернадського до Грушевського, що написаний у 1915 році. У листі йдеться про записку, яку підписали вчені Російської академії наук і університету із проханням про переведення Грушевського в Москву. Це прохання було вручено особисто міністру внутрішніх справ Хвостову. В. І. Вернадський співчував Михайлу Сергійовичу й підтримував його. У листі він пише, що всі заходи проти Грушевського – безрозсудні й неприпустимі.

Щотижня Грушевський мав з’являтися до поліції, не мав права змінювати місця проживання, займати якої-небудь посади, читати лекції чи виступати на зборах. Але у Москві все одно жити було легше, ніж у Симбірську. Михайло Сергійович знову зайнявся науковою роботою, писав до російських часописів, потайки працював у місцевих українських організаціях та в єдиному тоді на всю Росію українському журналі «Промінь».

У «Спогадах минулого» Грушевський свідчив: «Присутність у Москві великого числа освічених і навіть учених українців піддавала гадку про можливість зав’язання тут наукового товариства чи наукового гуртка українського, який міг би підтримувати в сих людях інтереси до української дисципліни і звертати їх увагу на українські теми…»

Москва і справді виявилась дуже багата на різні матеріали до історії культури, мистецтва й письменництва України. Грушевський припускав, що якраз Україну «обчищено» від усіх матеріалів, що вивозились значною мірою до Росії.

Михайло Грушевський особисто обходив московських українців, передусім учених і літераторів. Серед них був завідувач етнографічного відділу Рум’янцевського музею Микола Ярчук, завдяки якому в музеї зберігалася багата україністика, наприклад, там були автографи поезій Тараса Шевченка; директор бібліотеки Московського університету українець Антон Калішевський. Грушевський спілкувався з викладачем Московського комерційного інституту Ігорем Кістяківським, який фінансував видання журналу «Украинская жизнь», а в травні 1918 року був призначений державним секретарем Української Народної Республіки. Саме у Москві Михайло Грушевський знайшов й майбутніх членів Української Центральної Ради, соціалістів-революціонерів Миколу Шрага, Івана Маєвського, Михайла Полозова. Миколу Шрага Грушевський навіть буде рекомендувати зробити своїм заступником, коли стане головою Центральної Ради.

Заслання Грушевського перервала революція. Неспокійно стало у Києві, де почалися народні маніфестації. Все частіше стали з’являтися на вулицях міста жовто-блакитні прапори, почало створюватися українське військо. Саме у той час, 4 березня 1917 року, з ініціативи Товариства українських поступовців було створено Українську Центральну Раду, яка мала представляти політичні інтереси України. Ця громадсько-політична організація виникла за підтримки українських політичних партій, військових, робітників, студентів, духовенства, кооператорів, громадських і культурних організацій, серед яких були Українське наукове товариство, Українське педагогічне товариство, товариство українських техніків і агрономів тощо.

М. С. Грушевського було заочно обрано головою Центральної Ради (тимчасово його заступав В. Науменко), тому що на той час в жодного політичного та громадського діяча не було такого знання історії українського народу, його проблем та інтересів. Крім того, Михайла Сергійовича вирізняла вражаюча працездатність, тож сумнівів щодо майбутнього голови не виникло.

До України з Москви Михайла Сергійовича Грушевського викликали телеграмою, і 14 (27) березня 1917 року визнаний лідер нації прибув до Києва. Подорож Грушевського була дуже невдалою, бо сталося так, що вагон, в якому їхав вчений, згорів в дорозі, тож у полум’ї загинула значна частина рукописів та книг, а сам Грушевський ледве встиг врятуватися. Але це не завадило йому блискавично взятися до справи.

У Києві Грушевського зустріли з пошаною. Коли він з’являвся десь на вулиці, громадяни зустрічали його бурхливими оплесками. Ув’язнення та заслання за український патріотизм лише збільшувало популярність та любов до нього.

Одразу після скликання Всеукраїнського національного конгресу було обрано нову президію Української Центральної Ради, головою якої став Михайло Сергійович Грушевський, а його заступниками – С. Єфремов і В. Винниченко. Після цього Рада перетворилася на своєрідний парламент, що складався з 150 чоловік, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній.

Як відзначає доктор історичних наук В. Ф. Верстюк, у 1917 році, здається, не було жодного українського з’їзду, де б Грушевського не обирали почесним головою або від якого йому не надсилали б вітальних телеграм. Саме з його приїздом утворився той стрижень, навколо якого міг згуртуватись український рух.

Якщо поглянути на денний розклад Михайла Сергійовича у той період, можна лише здивуватися, як він встигав повсюди. Кожного дня Грушевському треба було головувати на засіданнях повного складу Ради, тобто усього парламенту (законодавча гілка влади), або ж треба було вести провід у нарадах її президії – Малої Ради, а іноді бувати на засіданнях Генерального Секретаріату, тобто Міністерської Ради України (виконавча гілка влади). До того ж до Грушевського приїздили делегації з усіх українських земель. Йому також треба було вести переговори з представниками різних партій і різних народів, що населяли та той час Україну.

Як голова Української Центральної Ради Михайло Сергійович Грушевський мусив наглядати за ухвалюванням законів, керувати процесом творення нової адміністрації та судів, добувати на все те гроші, налагоджувати напружені відносини з Росією, яка не могла змиритися з утворенням самостійної української держави.

Але головною проблемою того періоду була відсутність української армії. Як освічений історик Грушевський не міг не розуміти, що утворення самостійної держави неможливе без попереднього утворення сильної армії. Однак українські хлопці тим часом були на фронтах Першої світової війни: