Читати книгу - "Калькуляція зірок"

Натаніель з’явився у дверях, рухаючись трохи легше.

— Щось дуже добре пахне.

Місіс Ліндхольм підвелася і приготувала йому тарілку. Майор геніально розмовляв ні про що. Ми всі відчайдушно робили вигляд, що нічого дивного у нашій розмові не було. Але газета, яка лежала на столі, демонструвала Нью-Йорк, перетворений на копію Венеції, де замість вулиць були водянисті канали, обрамлені хмарочосами без вікон.

Нарешті майор Ліндхольм подивився на настінний годинник, який показував за десять дев'ята. Він відштовхнувся від столу.

— Ну. Нам слід вирушати.

Натаніель підхопився на ноги.

— Дякую за сніданок, місіс Ліндхольм.

— На здоров'я. — Вона поцілувала чоловіка в щоку. — Приємно з ким-небудь поговорити замість тильної сторони газети.

Він засміявся, і було легко зрозуміти, чому вона закохалася в нього.

— Що ви запланували на день?

— Ну… — Вона підняла його тарілку і Натаніеля. — Я думаю, що візьму місіс Йорк у місто, щоб щось купити.

— Покупки? — Я підібрала інші тарілки, йдучи за нею до стійки. — Я планувала поїхати з Натаніелем.

Вона нахилила голову і подивилася на мене так, ніби я раптом почала розмовляти грецькою мовою.

— Але вам обом потрібен новий одяг. Я випрала ваш, але по правді його не можна надівати нікуди, крім, можливо, роботи у дворі.

Натаніель, мабуть, побачив мій вражений погляд, але не зрозумів його. Я не хвилювалася за гроші. Світ щойно закінчився, а мене відправляють по магазинах!

— Все в порядку, Ельма. Полковник Паркер дав нам надбавку для придбання одягу, поки ми не розберемося з моїм статусом роботи. Тож візьміть день і пройдіться по магазинах. На базі нічого не можна зробити.

І в цьому була проблема. Я нічого не могла зробити.

Місіс Ліндхольм зупинила свій олдсмобіль на зупинці перед магазином у центрі Дейтона. Тент над вітриною порвався, і скло вкривав тонкий шар пилу. Він обрамляв вид розкішних суконь у яскравих ювелірних тонах. Я вийшла з машини і подивилася на людей на вулиці, що йшли по своїх життєвих справах, ніби вчора нічого не сталося.

Ну — це було не зовсім так. Маленькі скупчення людей розмовляли, здавалося, вони стояли ближче один до одного, ніж це могло виглядати нормальним. Прапор над сусідньою перукарнею був приспущений. І та сама крупа пилу, яка чіплялася до вітрини магазину, все запорошила і там. Я здригнулася і подивилася вгору на дивний охряний серпанок у небі.

Місіс Ліндхольм побачила моє тремтіння і неправильно його зрозуміла.

— Зайдімо всередину, перш ніж нас спіткає смерть.

— О, мені вдалося обігнати смерть.

Місіс Ліндхольм почервоніла.

— Вибач! Я забула про те, як ти врятувалася.

Іноді мій гумор не допомагає покращити ситуацію. Зараз був один із таких випадків.

— Хоча насправді ні. Ну. Це просто… Я повина вибачитися. Цей жарт був з поганим присмаком.

— Ні, я повинна…

— Правда, ні. Вам немає за що вибачитися.

— Я не подумала…

— Я… — Я зупинилася і звузила погляд. — Я повинна нагадати вам, що я з півдня, і ви ніколи не переможете мене у ввічливій бійці.

Вона засміялася, і люди вздовж тротуару почали обертатися з сердитими поглядами, ніби вона почала лаятися на публіці.

— Перемир’я?

— Повне. — я махнула рукою на двері. — Заходимо?

Все ще посміхаючись, вона відкрила двері і вдарила по дзвонику у магазині. Продавець, чорношкіра жінка віком за шістдесят років, з незаймано білим волоссям, стояла поруч з радіо, уважно слухаючи. На звук дзвоника вона озирнулася, хоч її увага була прикута до радіо.

— … пожежі від вчорашнього удару метеорита поширилися ще на триста п'ятдесят квадратних миль…

Вона посміхнулася, ніби щойно пригадала, як це робиться.

— Чим можу допомогти? — Тоді її погляд вперся в мене. Її реакція не була очевидною — лише у зміні напруження її посмішки.

Весь бруд, яку жодна кількість прання не могла зняти з мого светра, покрив мене знову. Я напевне виглядала бомжом. Мама посоромилася би мене. Я сковтнула. Я хотіла повернутися назад до машини, але це означало незручність для місіс Ліндхольм, тому я просто стояла, як паралізована, біля дверей.

Місіс Ліндхолм вказала на мене.

— Вона зі Сходу.

Зі Сходу. При цьому евфемізмі очі жінки-продавця розширилися, а брови вигнулися з жалем.

— Ох, бідна ви моя… — А далі послідувала цікавість — мов хижак, притягнутий до крові. — Де ви були?

— Поконос.

Місіс Ліндхольм витягла зі стійки темно-синю сукню і підняла її.

— У неї немає нічого, крім одягу на ній.

Біла жінка середнього віку з'явилася між стелажами одягу.

— Ви справді були там? Ви бачили метеор?

— Метеорит. Метеор розлітається перед ударом. — Наче хтось тут дбав про наукову точність. Я думаю, що це, можливо, востаннє я когось виправляла. — Метеорит, — за будь-якої вимови англійської мови, звучав майже мило. — Але ні, ми були за триста миль.

Вона дивилася мені в обличчя, ніби порізи та синці могли дати їй карту до мого конкретного місця.

— У мене сім'я на сході.

— У мене теж. — Я вхопила зі стійки плаття і втекла до роздягальні. Жалюзі зачинилися за мною, захищаючи від їхніх поглядів, але не від їхньої розмови. Я опустилася на маленьку набиту лавку і затиснула