Читати книгу - "Сюрпризи долі"

Один вальс закінчився і почався інший, а вони так і не могли відірватися один від одного. Нарешті Жан різко зупинився і припав устами до її уст. Вона ще ніколи не знала такого солодкого поцілунку.

— Це божевілля, — простогнала Олена.

— Не бійся виявляти почуття, відпусти їх, нехай вони пронесуться через бурхливу ріку життя, а потім закружляють у вирі водограю, — шепотів на вухо Жан.

— Це не може продовжуватися.

— Чому, мила?

— Треба йти спати, вже пізня година, — відвернулася Олена.

Ніч минула у солодких мріях. Невже вона кохана, невже… Водночас наверталися страшні думки: що станеться за два дні, коли він повернеться у Францію? Навіщо зупинила поцілунок. Як прагне його ще раз повторити. Як жити далі? Немає вороття у сіре минуле, їй потрібні нові відчуття. Олена бажала пристрасті, про яку давно забула, а найбільше боялася втратити ті зернята натхнення, які Жан засіяв у її спраглу душу.

Наступного ранку, у неділю, після сніданку родина Круків у повному складі та їхній гість пішли до церкви. Після Служби вони гуляли старовинними вуличками, а потім відвідали виставку картин. Олену не цікавили новітні шедеври, вона потребувала хоча б на мить залишитися наодинці з Жаном. Час безжалісно втікав і від цього робилося лячно. Залишалася одна надія на вечір. Може, Георгій подарує їм таку можливість і піде спати швидше? Зараз їй треба надивитися на того, хто за якусь добу розчиниться, як дим, і залишить по собі лише солодкі спогади.

Увечері вони їли і пили допізна. Чоловіки почали обговорювати політичні теми, які зовсім не цікавили Олену. Вони захопилися своїми суперечками, наче малі діти, не звертаючи жодної уваги на єдину жінку в їхньому товаристві.

— Я ніколи не вступлю до жодної політичної партії, — впевнено мовив Жан.

— Але ж ми не можемо залишатися осторонь подій, які відбуваються навколо нас. Ми повинні гуртом боротися проти різного роду засилля.

— Хіба ти не розумієш? Якщо починаєш боротися проти чогось, то цим допомагаєш цьому ще більше розквітати. Ти наче підхарчовуєш те, чого не хочеш, — не здавався Жан.

— Незвична думка. Це ти її придумав? — зацікавилася Олена.

— Вона не є новою, а давньою як світ. Усе залежить від думок, треба завжди підтримувати «за», а не боротися «проти». Все, чому ти намагаєшся протидіяти, залишається і ніде не зникає.

— Хіба я можу на щось вплинути лише думкою? Це ж неможливо, — здивувалася Олена.

— Можеш і навіть дуже успішно. Зосереджуйся на тому, чого прагнеш і не обмежуй себе ні в чому.

— Але скільки б я не бажала отримати щось, все одно нічого не вийде. Не даремно ж є стара східна приказка: Скільки б не казав «халва», солодше не стане.

— Стане, і навіть дуже солодко, якщо це робити свідомо, — не здавався Жан.

— Може, раптом з’явиться джин з халвою і скаже «сюрпризззззззз»? — засміялася Олена.

— І таке може бути, головне, треба вірити у сюрпризи, — серйозно додав Жан.

— Я їх боюся, вони зненацька з’являються у наших буднях і змінюють їх до невпізнання.

— Тобі лише здається, що зненацька. Ми й не зауважуємо, як готуємо для них ґрунт, самі сіємо зерно і забуваємо про нього. За якийсь час посів дає паростки, а нам здається, що це сюрприз. Не даремно ж кажуть: «Що посіяв, те й пожнеш».

— Отже, я сама сію собі негаразди, хвороби і непорозуміння?

— Саме так. А щоб урожай тобі сподобався, клади тільки вибіркові зерна.

— Але так важко вгадати, що вибирати, — задумалася Олена.

— Ти хоч знаєш, чого хочеш? — запитав Жан.

— Важко відповісти так відразу.

— А ти подумай.

— Я мрію про подорожі й про нові враження.

— Матимеш, якщо прагнутимеш цього всією душею.

— Мало віриться. Я давно мріяла потрапити у Париж, мої бажання так і залишилися нездійсненими.

— Погано мріяла.

— Як можна погано мріяти?

— Ти просто ніколи не вірила у власні бажання.

— Бо це ж правда, треба жити в реальному світі.

— Звідки ти знаєш, який світ реальний, а який — ні. Хто визначає ці межі. Те, що для одного є реальним, для іншого — фантастика. Та якщо щось доступне одному, то чому не може бути доступним іншому. Один відомий чоловік сказав: «Якщо кажеш, що можеш чи що не можеш, в обох випадках маєш рацію».

— Це все добре, а як цим користатися?

— Усе подібне притягується, не даремно ж записано у Святому Письмі, що в кого є, тому прибуде, а в кого немає, — відніметься. Ти ж не раз зауважувала, як гроші завжди ідуть до грошей, а успіх супроводжується ще більшим успіхом.

— Маєш рацію. Ми частенько чуємо про біду, яка сама не ходить, або як бідному женитися, то ніч коротка, і багато подібного.

— Це негативні установки, їх завжди треба змінювати на позитивні, і тоді доля даруватиме приємні несподіванки. А я все ж таки найбільше полюбляю сюрпризи. Вони прикрашають наше сіре існування.

— Якби вони були лишень приємними.

— Уяви, що ти плекаєш трояндовий кущ. Довший час нічого не змінювалось, ще ввечері ти його поливала і нічого не зауважувала, і ось зранку прокидаєшся, а той рясно вкритий квітами.

Георгію обридли ці розмови, він встав, і нарешті пролунала довгождана фраза.

— Любі мої, втішайтеся життям, а я вас покидаю і віддаюся в обійми Морфея.

Олена не знала, як діяти далі. Часу залишилося так мало, а ще стільки всього треба сказати. Вона