Читати книгу - "Залізна шапка Арпоксая"

— Браття-воїни! Ви знаєте чого ми тут і те, що у нас обмаль часу. Не гайте його на дрібниці. Ось цей випадок. Нащо було всіх скликали? Та паліть усіх, хто попадається живим. Часу обмаль… Гей, старшино! Гмирю!

Неандерталець підкотився до коня ватажка, розштовхуючи всіх на своєму шляху.

— Кінчайте з дітьми. Зробіть це швидко, поки я викупаюся і переодягнуся.

Старшина розвернувся. Низьким басом наказав:

— Збирайте і зносьте до купи все, що горить! Малих відправимо у далеку дорогу.

У Мишка почорніло в очах, а коліна тремтіли. Пересилюючи слабкість, він біг слідом за ватажком. Надривно кричав:

— Я не хочу помирати. Прошу, відміни своє рішення. Мене полоз сюди перекинув. Я не своєю волею у Каркіду прибув. Я додому хочу.

Ватажок вихопив із-за широкого паска нагайку з довжелезними ремінними хвостами. Розмахнувся — і опустив руку. Скрикнув:

— Мишо? Це ти? Чи я обізнався?

Що завгодно, але почути своє ім’я Мишко не сподівався. Проте наш герой довго не роздумував — швиденько відгукнувся:

— Так, мене звати Мишком. Вранішнє сонце, ти мене знаєш?

Ватажок у відповідь муркотів, широко розкинувши руки:

— Звичайно, знаю. І татка твого — Євстахія[15] знаю. І маму — Марію.

— А я тебе не знаю…

— Мене і не взнав? Ану ж бо придивись гарненько, — молодик узявся в боки і вишкірив гострі зуби. — Ну, що?

— Ні, не взнав, — признався хлопчик.

Він підійшов до коня, щоб зблизька розглянути верхівця.

Жартівливий настрій Вранішнього сонця різко змінився. Тигром ревнув із коня:

— Відійди! Кому кажу! Відійди! Стій там. Ось так. Тепер слухай. Я є Скіл. У минулому вождь племені кривавих, а нині воєначальник царської сотні блискавичного реагування. Узнав? Ха-ха-ха-ха! — залився підліток демонічним сміхом.

— Не зовсім… — протягнув Мишко, вкрай здивований. — А чому ти, Скіле, чорний?

— Так треба. Ні, ні, ні, не підходь! Стій! Не наближайся! Для мене ти небезпечний.

— Скіле, лихого я тобі не вдію. У мене немає зброї, глянь!

Хлопчик вивернув кишені на штанцях. Так із вивернутими і стояв. Його видовжене від напруги обличчя виражало надію.

Скіл натягнув повід. Мускулистий молодий кінь закусив вудила і став на диби, готовий злетіти. Сотник ревнув згори:

— Приємно було зустрітися, Мишо. Передавай привіт нашим пращурам. Скажеш: «Це Скіл мене до вас відправив». Вони тебе добре приймуть. Ха-ха-ха-ха!

— Скіле! Скіле! Так не чесно, — з розпачем у голосі кричав Мишко.

Він бігом біг за сотником. Налетів на скіфа, котрий волочив плахту з хатніми лахами. Перечепився за тюк і впав.

— Скіле! — гукав, збиваючи кучерявий фонтан пилу. — Я не хочу до пращурів. Не хочу помирати.

Та Вранішнє сонце не чув хлопчикових відчайдушних волань.

Мишка оточили вояки. Штрикали його тупими кінцями списів і лагідно вмовляли:

— Не плач. Папай добрий. Миттєво перенесе тебе в царство Аїда. Постараємося розвести сильний вогонь. Разом із димом відійдеш до пращурів.

— Не хочу до Аїда. До пращурів теж не хочу, — пручався Мишко.

— О, ні, по-твоєму, хлопче, не вийде. Ти повинен померти був. Не помер — допоможемо, — підбадьорювали скіфи хлопчика і штрикали сильніше.

Неймовірно, але скіфи враз вивершили високу скирту. Основу склали з дерев’яних уламків, вище нагромадили хатній мотлох, а ще вище накидали соломи. Тобто скіфи підібрали все, що швидко займається і добре горить.

Близнята жалісливо хлипали. Мишко від страху цокотів зубами. Сам собі наказував: «Я повинен вискочити з цієї халепи». Хлопчик з надією вдивлявся в обличчя скіфів. Можливо, хтось його узнав. «О, таки взнали. Той мені підморгує, а той шле повітряний поцілунок. Краще би перший чи другий перекинули мене через свого коня та врятували від смерті. Мабуть, вони нас, дітей, лякають. Або вогнем хочуть вбити паразитів, які ми носимо на собі. Скіфи не зовсім дикі люди. Серед них є навіть мудреці. Такі, як той хлопець… Як же його звали? З греками він водився… І не згадаю».

— Приготуйтеся, — гуконув Гундзя.

Кат зловтішно смикав міцну, із кропиви зсукану мотузку. Лякав дітей:

— Буду вас, заразних кошенят, зв’язувати.

Мишко сподівався, що скіфи їх лякають. Але все його єство бунтувало проти жорстоких жартів. Він надсадно кричав:

— Не треба нас зв’язувати? Я додому хочу! До мами.

Хлопчик підстрибнув і схопив зубами, мов кліщами, палець вояка.

— А-а-а-а-а, — заволав Гундзя.

Скіф засунув пораненого пальця до рота. Плигав, як журавель, на одній нозі й показував товаришам пораненого пальця. Жалівся всім:

— Бачите? Малий мене укусив… тобто знову. Наволоч!

Він розчепірив пальці й замірився, викотивши баньки. Спершу на Мишка, а потім на Лулю. Остервеніло лаявся:

— Гидоли прокляті… тобто стерво зубате.

— Но, но, но, Пате, — заспокоював товариша Кувікало (він ліниво чухав пузо). — Жертву зась нервувати. Жертва перед тим, як відійти до дідів, повинна лагідно бесідувати з богами. Щоб боги любенько її зустріли, а потім не примушували виносити помиї.

Одначе Гундзя не зважав на резонні зауваги. Люто розмахував ручищами й обсипав принишклих дітей блискавками з очей.

— Ух, ви! Я б вас сам… тобто повбивав.

Неандерталець басовито командував:

— Гей, хлопці, пора починати! Не панькайтеся із заразними. Паліть їх.

Вояки наставили гострі клинки, що формою нагадували довгі листки. Відтепер шлях до брами і моря для дітей був повністю відрізаний. Елісса заплакала вголос. Її підтримав братик. Близнята зайшлися від плачу.