Читати книгу - "Мереживо людських доль"

— Шкода, хороший був товариш, і людина хороша, — відповів Пилип.

Баба Сенька якось дивно заходила широкими кроками по кухні, потерла руку об руку, і нахмуривши руді брови запитала:

— Ну, а чому ж Надя вас на ніч не залишила, раз ви до неї приїжджали?

— Я не до Наді. Я ж казав вам, до Івана, Тимкового, — ще раз, спокійним тоном, повторив Пилип, міркуючи, що у баби проблеми із пам’яттю.

— Ну, та я ж і кажу, раз до Івана, тоді й до Наді. Дочка вона йому…

Наступого дня Пилип з бабою Сенькою брели цвинтарною стежкою, розгрібаючи ногами глибокий сніг. Баба йшла першою. Крок за кроком вона, обережно ступаючи на шлях, роздивлялась на хрести та пам’ятники. Пилип ступав у бабині сліди і морщився від холодного снігу, що засипався у легко зашнуровані чоботи. Мружив очі від яскравого вранішнього сонця, що позолотою вигравало на снігу. Йшли мовчки.

— Давно я тут не була, — порушила мовчання Сенька. Ще від Покрови діда свого не провідувала. Он, як замело, як намело, що й не добратись…

— Село у вас ніби й невелике, а цвинтар, ось, який величезний. Аж дивно для такого малого села, — зовсім не в тему виказав своє враження Пилип.

— Що ж дивного, синку? Всі до міста втікають. Ось, хто село любив — всі тут вони зараз. Скоро й помирати буде нікому…

— Ваша правда, — згідливо похитав головою Пилип. — Шкода села. Могло б цвісти, а воно навпаки, вимирає. А до Івана нам ще далеко?

— Не далеко, хоча… Ось, цей ряд восени був останнім, а зараз знову нові гроби. Ще навіть земля не запалася. Мруть люди. Як мухи мруть! — роздивляючись довкола, примовляла Сенька. — Ходімо, вже близько.

За частиною старого цвинтаря доріжка звернула вправо, і вперлась у стіну тернових хащ, що наче охоронці стояли на сторожі цвинтарного спокою. Всередині хащ був лаз. Було видно, що сільські люди не люблять ходити через ворота, і вибрали собі коротший шлях. Пригнувши голови, Пилип з бабою пірнули в тернову арку, і виринули на новому, з дорогими хрестами та прочищеними стежинами, цвинтарі.

— Ось, майже прийшли. Бачиш, он той гранітний хрест? Он, той, що третій справа? Під ним твій друг спочиває. Йди! — підштовхнула Пилипа Сенька. — А я тут, зі своїм дідом поговорю. Зачекався мене мабуть…

Сенька зупинилась коло залізного чорного хреста. Відпорпавши з-під снігу гілочку сухого полину, взялася змітати нею сніг із таблички з надписом на хресті.

Пилип тим часом дібрався до могили товариша. Коли почув про смерть друга було боляче до сліз, але він себе стримав. Не міг він заплакати в автобусі. Не міг і перед бабою Сенькою, бо напевно ще й сам не вірив, що його друг Іван помер. Як кажуть: поки очі не бачать — серце не вірить. А зараз він стоїть тут, перед пам’ятником товариша і не може стримати сліз. Пилип впав на коліна у сніг і розридався. Серце рвалося із грудей. Очі заливали гарячі сльози, які стікали по щоках і скапували у перину білого снігу. Згадались роки їхньої з Іваном служби. Згадалися пригоди, радості і печалі пережиті разом. Вони й виливались зараз, як сповідь перед Богом, у гарячих Пилипових сльозах.

Пилип витер сльози з очей, і обнявши хрест, притулився до нього чолом.

— Ну, привіт, Ваньку! Не чекав? А я, ось, сюрприз тобі хотів… на Різдво, — і затявся. Клубок знову підступив до горла і закував, мов у лід, невимовлені слова.

Змахнувши із хреста сніг, чоловік вийняв із кишені паперову хусточку і почав протирати мідні літери, прилаштовані на пам’ятнику.

Тимків Галина 1972-2010

Тиків Іван 1969-2011

— Хто така Галина? Може сестра? — прошепотів, знизавши плечима.

— Галочка, то жінка Іванкова, — обізвалася з-за плечей баба Сенька. — Добра була, лагідна. Хай з Богом покоїться.

— Жінка? Вона, що… також? — зніяковіло перепитав Пилип.

— Все в руках Господніх, синку. Як він велить — так і буде.

У Пилипа в грудях розгорався вогонь. Він помалу, наче магма, розтікався по всім тілі. Вмить вогонь перетворювався у пекучий лід, який сковував все тіло. З чоловіком творилось щось йому не зрозуміле. Двадцять років армійської служби привчили сприймати різні ситуації холоднокровно. Але як сприйняти смерть ліпшого товариша? Як прийняти ту смерть? Як змиритись? Як звикнутись з нею? Так, вони зустрічались не часто, але все таки кілька разів у рік бувало. Інколи розмовляли по телефону, підтримували свій дружній зв’язок. А тепер…

Останні події в сім’ї Пилипа на якийсь час «вибили його із колії»: зрада дружини; розлучення; розподіл майна. Клопоти не з приємних. Ще кілька місяців тому він сприймав особисті негаразди, як кінець світу чи кінець життя. І замало того не сталося. За кохану дружину був готовий хоч у пекло. Навіть різав вени. Хто б повірив? Вояка ріже вени через бабу?

А сьогодні, коли стоїть і обіймає хрест на могилі друга, наче прозрів. Все те не було проблемами, а тільки збігом обставин. Значить така його доля. Так повинно було статися. Вони з дружиною просто багато років робили вигляд, що є справжньою сім’єю. А, насправді, сім’я давно втратила свою вартість, залишивши тільки назву. Ні, навіть не так. Пилип любив дружину. Любив по справжньому, але вона вибрала кохання іншого, бо й сама його кохала. Вона, одного дня, просто поставивши Пилипа перед фактом сказала:» В мене є інший. Я його кохаю і подала на розлучення!» Можливо, якби у них були діти, вони б її зупинили вд багатьох необдуманих поступків. Але Бог не дав такого щастя. В той момент він думав, що зрада коханої то є найбільша проблема. Але ні! Смерть — ось справжня проблема, бо її ніяк не вирішити. Ніяк