Читати книгу - "Гордівниця Злата"

людям діставатися гірського млина, робота в старого не переводилась, тому що знав він особливий наговір: пироги й хліб, спечені з муки, змеленої на його млині, ніколи не черствіли. Пекарі воліли проїхати декілька зайвих верст, щоб одержати його чарівного борошенця.

Удень старий працював не покладаючи рук, а вночі чаклував, так що зерно саме собою сипалося на жорна, готове борошно пересипалося в мішки, а ті самі собою зав’язувались.

Удень шлях до млина був безпечний, хоча про тутешні місця ходило чимало поговорів. Казали, що в горах живе велетень Скрути Шию зі своєю велеткою, а деякі молодці навіть нахвалялися, що бачили пасовище, де пасеться їхня отара. Часом люди дивувались, як мірошник не боїться такого сусідства, але всі вважали, що старий заговірне слово знає.

Однак тут обходилося без чаклунства. Велетні мали з мірошником давню угоду. Раз на місяць, коли народжувався молодик, Скрути Шию приходив до млина й забирав два повних мішки: один з борошном, другий з висівками, а порожні мішки залишав на порозі. Щоправда, мішки у велетня були не звичайні, а з секретом: скільки з них не витягай, а точно протягом місяця ні борошно, ні висівки в них не закінчувались, але точнісінько на новий місяць мішки враз робилися порожніми, і велетень, крекчучи, вирушав до старого млина.

Тієї самої ночі, коли Злата втекла від циркачів, велетка надумала спекти паляниці. Полізла до мішка, а в ньому жодної пригорщі борошна.

— Гей ти, неробо! — сердито покликала вона чоловіка. — Коли твоє черево буде таким же порожнім, як і твоя голова, ти перестанеш забувати, що треба йти до млина.

— А хай йому грець, цьому млину! Адже я щойно приніс тобі повний мішок борошна. До того ж я цілий день пас кіз, — невдоволено пробурчав Скрути Шию.

— І не соромно тобі, старий ледацюго? Цілий день, поки кози пасуться на луці, ти викачуєшся на підстилці, та ще й вночі, коли всі порядні велетні виходять по здобич, від тебе ніякої користі. Зараз же бери мішки та йди до млина, інакше спати ляжеш, облизавши макогона.

Хоч який грізний був людожер, а знав, що з дружиною краще не жартувати. Чого доброго й справді залишить на голодному пайку. Він неохоче підвівся з нагрітої лежанки і, взявши мішки, попростував до млина.

Розділ 14
Новий полон

Отямившись, Злата не відразу зрозуміла, де знаходиться. Замість ковдри під нею розстелився бархатистий мох. Над головою висів темно-синій клапоть нічного неба, засіяний золотими монетками зірок. Місяць, який щойно народився, тоненьким блідим серпиком виглядав з-поза розлогої гілки вільшини, що схилилася над дівчиною. Звідкись знизу долинав шум далекого водоспаду. Не було чути ні страшного хропіння вусатого, ні огидного прицмокування товстуна.

Злату охопила радість. Їй таки пощастило вирватись від осоружного циркача! Вона на волі! Золотоволоса красуня скочила на ноги і, сміючись, закружляла в танці. Її сміх був подібний до дзвону дзвіночка. У золоте волосся впліталися срібні павутинки місячних променів, через що здавалося, що дівчина випромінює сяйво. Якби хто побачив її цієї миті, то напевне, подумав би, що це чарівна фея. Але, на жаль, невдовзі «феї» довелося спуститися з небес на землю і згадати, що вона лише бідна дівчина, яка опинилася одна-однісінька на лісовому схилі.

Довкола громадилися дерева, за кожним стовбуром ховалися зловісні тіні. Здавалося, кудлаті кущі ось-ось оживуть і перетворяться на диких звірів. Златі зробилося страшно. Щоб набратися хоробрості, вона закинула голову і, подивившись на верхівки дерев, вголос промовила:

— Любі дерева, адже ви не завдасте мені лиха? Я ніколи не робила вам нічого поганого, і мені нема чого вас боятися. Ми будемо друзями.

Дівчина провела долонею по теплому пошкарублому стовбуру модрини. У ньому відчувався подих життя, і Златі здалося, що вона не одна, що кожний кущик і кожне деревце — її спільники, ладні прийти на допомогу й сховати від переслідувачів. Дівчина заспокоїлась.

— Ох, люди, мабуть, подумали б, що я втратила розум, але мені здається, що дерева й справді чують і розуміють мене, — розсміялася Злата.

Цієї миті густі крони торкнув вітерець. Дерева захитались і зашелестіли. Злата готова була присягнутися, що лісові велетні відповідають їй. Вона прислухалася, намагаючись зрозуміти слова в шепотінні листя.

Раптом у шумі водоспаду й шепоті лісу Златі причувся ледь чутний звук, подібний до скреготу. Що б це могло бути? Дівчина, обережно ступаючи, почала спускатися схилом гори туди, звідки долинало скрипіння.

Схил у цьому місці був похилий, але дерева мов сказилися. Гілки, наче руки, хапали Злату за сукню, коріння намагалося підставити ногу, тонкі лозинки чіплялися за волосся. Ліс ніби ожив, стаючи на шляху непоборною перешкодою, але Злата не звикла відступати. Вона вперто продовжувала йти.

Незабаром її наполегливість була винагороджена. Вона вийшла до гірської річки. На березі тьмянів обрис водяного млина. Вода падала на колесо, і воно повільно оберталося, переливаючи прозорі струмені з лопаті на лопать. Дрібні бризки діамантовим розсипом сяяли в місячному світлі.

У нічній тиші ясно чувся скрегіт жорен і шурхіт зерна, що пересипалося. Серце Злати радісно забилося.

«Для велетня млин замалий. Отже тут живуть люди, — подумала вона. — Однак чому вони працюють вночі в непроглядній темряві?»