Читати книгу - "Ієрогліф кохання"

— Доброго вечора! — чемно привітався він.

— Доброго вечора! — не менш чемно відповіла вона, відчинила двері пропустила його поперед себе.

Він перелякано замахав руками:

— Ні-ні! Я, власне, прийшов вибачитися... За те, що сталося!

«Слава Богу, він не такий ідіот, як я спершу подумала. Але чому він такий переляканий?»

Вона тримала двері відчиненими, а в обох її руках були пакети.

«Він же не додумається мені допомогти, адже він із західного світу! — подумала вона. — Там допомога жінці вважається кровною її образою... Стоп! Он воно що! Він просто боїться, що я... Що я виявлюся однією з феміністок! І що я подам на нього до суду!»

У нього було таке спантеличене обличчя, що їй стало шкода його.

Треба з’ясувати стосунки. Розказати йому популярно, що вона хоч і вважає себе феміністкою, проте не такою вже й войовничою, і що випадок у панорамному ліфті їй припав до душі...

Христя промовила рішучим тоном, яким і повинна говорити з мужчиною феміністка:

— Ну що? Так і будемо стояти? Зайдемо в номер чи розмовлятимемо в коридорі?

«Таки феміністка!» — промайнуло в голові Франсуа.

— Краще в коридорі, — сказав він, щоб не наражатися на небезпеку (а по суті, спокусу) в номері Христі.

— Тоді зачекайте, я покладу речі, помию руки і вийду до вас.

Він кивнув.

Двері зачинилися.

Франсуа посилено думав.

«Може, запросити її на вечерю? Щоб якось матеріально компенсувати недоречність у ліфті? Ні, погана ідея. Вона захоче сама заплатити, адже вона феміністка. А раптом вона не феміністка, а... Який же антонім до цього слова? Мас-куліністка? Традиціоналістка? Патріар-халка? Стоп! Я не про те думаю...»

Прочинилися двері, і рудоволоса голова спитала:

— Франсуа, ви не проти зачекати ще п’ять хвилин, я швиденько прийму душ! Я вся мокра після шопінгу!

— Так, звичайно, я нікуди не поспішаю!

«Добре. В мене ще п’ять хвилин як мінімум. Я повинен придумати, що їй сказати... Так, п’ять хвилин... П’ять хвилин? І що вона встигне за ці п’ять хвилин? Лише включити воду, обхлюпатися і витертися рушником! Але ж надворі жахлива спека, невже вона не захоче помитися гелем і помити голову? Трояндовим шампунем... Що так запаморочливо пахне... І робить аромат її тіла ще привабливішим...»

Франсуа уявив ванну, де на гачечку висять салатові трусики «смужкою»... А на мармуровій поличці лежить її бюстгальтер, нагадуючи маленького верблюда кольору авокадо з двома величезними горбами...

З номера вийшла Христя з мокрим волоссям, обгорнувши його пахощами щойно прийнятого душу і трояндової косметикои.

Це було зайвим.

Явно зайвим.

Даремно вона це зробила.

Даремно вона прийняла душ.

Вона його просто спровокувала.

Він не винен.

Винна вона.

Вона сама винна.

Ні, вона припускала, що своїм свіжим виглядом після гарячого душу, своїм мокрим темно-червоним волоссям, що сер-пантинчиками спадало на білий махровий халат, — що вона може викликати в нього приємні емоції, але не до такої ж міри!

Останньою її думкою перед тим, як бойовий меч йайдо проникнув у її піхви, було: який ідіот вигадав зробити у цьому готелі окрему кімнатку для льоду, якщо в усіх інших нормальних готелях світу на поверсі просто стоїть машина для його виготовлення?

Кімнатка для льоду, де стояв автомат, була невеличка, проте попередній досвід інтимного спілкування з Майстром йайдо переконав її в тому, що малий простір не може стати йому на заваді, якщо він дуже чогось захоче. Він здатен робити свою справу в просторі будь-яких розмірів. І робити її як слід.

Доброю новиною можна було вважати те, що вона не втратила пам’яті, як минулого разу, навіть після того, як він її тілом вибив дверцята кімнатки для льоду.

Чесно кажучи, якби вона захотіла, то цілком могла б дати відсіч Майстрові йайдо старим бабським способом: її на-манікюрені нігті були достатньо довгими, аби видряпати йому очі чи принаймні роздряпати пику. Але вона цього не зробила. Вона не скористалася старою жіночою зброєю.

А навіщо?

Через день почнеться її нудне життя банківського менеджера і цей несподіваний статевий акт видаватиметься світлим промінчиком у темному царстві одноманітних буднів.