Читати книгу - "Дев’яноста хвиля міграції"

Поліцейський, який супроводжував мене до вокзалу, вдоволено посміхався:

— Це ось сухий пайок на дорогу. І ще. Наступні п’ять років вам заборонено в’їжджати на територію Німеччини.

Німецький педантизм та законослухняність мене не переставали дивувати. Поліціянт на машині відвіз мене на прямий потяг до Берліна. Довжелезна срібляста стріла швидкісного потягу долала відстань між Гамбургом і Берліном за дві години, ніде не спиняючись. По прибутті мене мав зустріти інший поліцейський і провести через місто на інший вокзал. Невже вони думали, що я ось так спокійно поїду додому?! Мабуть, що так. Згідно з німецькою логікою, якщо я підписав папери, то погодився повернутися. До того ж ще й з депортацією у паспорті. Смішні люди! Печатка мені аж ніяк не заважає. І жодного зв’язку між підписом у паперах і реальністю для втікача з батьківщини немає. Одним словом, з поліцейським, який чекав мене в Берліні, ми так і не зустрілися. Хвилин за 15 до прибуття я перейшов через чотири вагони і вийшов на перон геть не там, де він чекав. Поліціянт стояв біля вагона й уважно спостерігав, як виходять люди. Поруч із ним, нікого не соромлячись, цілувалися два педерасти — один зустрічав іншого з величезним букетом червоних троянд.

— Цю країну знищить педантизм, — промимрив я собі під ніс і пішов до каси здавати квитки на київський потяг. Не пропадати ж грошам, які заплатив німецький уряд.

— Гіббен зі бітте, айне цігареттен.

Німець, який сидів біля мене, дуже схожий на Леніна. Навіть одягнений так само. На столику біля пачки цигарок «R-1» лежала кепка. Здавши квиток, я взяв інший — на таку саму швидкісну «стрілу» назад до Гамбурга. Місце поруч зайняв цей німецький «Ленін».

— Бітте, — він простягнув мені цигарки.

Запалили. Потроху зав’язалася розмова. Добре хоч моя німецька це вже дозволяла.

— Я соціаліст, — німець примружив око, до якого потрапив дим, і зробився ще більше схожим на Володимира Ілліча, — скоро ми наведемо лад у країні. Берлінський мур впав, проте замість нього утворилася прірва між людьми, які жили по різні його боки. Західні порівняно зі східними німцями страшенно багаті. А ті ще не мають грошей, щоб пересісти з жигулів та трабантів на мерседеси. Утім, вони навчені росіянами працювати. А західні, особливо молодь, навпаки, нічого не хочуть робити. Східні й західні в душі ненавидять одне одного тільки за те, що опинилися по різні боки Муру і тепер мають різний соціальний статус. Для того щоб вирішити цю проблему, уряду слід докласти чимало зусиль.

— У нас іще гірше.

— Я знаю. Інфляція, мафія, але згодом усе залагодиться.

Так за розмовами я й незчувся, як приїхав до Гамбурга. На виході ми потисли один одному руки, і «Ленін» тицьнув мені пачку цигарок. Я хотів сказати, що не варто, однак передумав, подякував і засунув їх до кишені. Вийшовши з вокзалу, я перейшов через площу до будівлі «Червоного хреста». Посміхнувся до Мадлен і попросив кави.

— Де це ти був, Русмане?

— В Амстердам їздив, — посміхнувся і взяв каву. — Дякую. Ви, як завжди, маєте чарівний вигляд, фрау.

Вийшовши на вулицю, я дістав пачку, яку дав «Ленін», відкрив, аж раптом між цигарок побачив якийсь папірець. Дістав, розгорнув — це виявилися складені вчетверо п’ятдесят марок. Німецький «Ленін» виявився саме таким, яким малювала справжнього Ілліча радянська пропаганда. Добрий дідусь Ленін. Я закурив і ковтнув кави. Невідомо чому, але мене почали душити сльози…

— Я б тут ніколи не залишився, у нас у Каунасі краще, — я сидів в нічліжці «Ротен Кройц» разом з двома туристами-литовцями, в яких украли документи. — Тепер сиди тут, доки посольство папери виправить, — один із литовців тоскно подивився на нас.

Ми втрьох від нічого робити складали величезний пазл у вигляді карти Німеччини. Повернувшись на Раштат, я не знайшов Густава. Мабуть, він ще у друзів в Амстердамі. Потинявшись кілька днів Гамбургом, цю ніч я вирішив провести в нічліжці біля собору неподалік від вокзалу. З вікна виднівся парк, де тинялися араби, котрі торгували наркотою. А поруч мене невдахи з Каунаса ніяк не могли знайти шматочки пазла з того місця, де мав бути Кельн. На душі було гидко. Я вирішив спуститися у загальну кімнату-кухню і щось поїсти з холодильника, який представники «Червоного хреста» щодня набивали їжею для таких волоцюг, як ми.

У кімнаті нікого не було. Зладнавши собі бутерброд з ковбасою, я увімкнув телевізор, знайшов новини і вмостився у кутку. Аж раптом зайшли двоє німців. Німецькі волоцюги помітно відрізнялися від інших. Вередливі, крикливі, у м’ятому одязі, а іноді й відверто брудні, вони, втім, завжди поводилися вкрай агресивно. Особливо щодо турків та інших чорних. Один із німців, не звертаючи на мене жодної уваги, взяв зі столу дистанційний пульт і заходився клацати каналами. Інший нагрібав у таріляку щось із холодильника.

— Е-е, Гансе, а то нічого, що я новини дивився? — я відклав бутерброд на стіл і закурив.

Німець глянув на мене так, наче я був купкою лайна, і знов перевів погляд на телевізор. Знайшов якийсь футбол і всівся на стілець.

— Ти що — глухий? — всередині, наче магма у вулкані, закипала лють. — Якого біса ти мені новини вимкнув?

Я загасив цигарку і саме хотів піднятися, коли інший німець з тарілкою, проходячи повз мене, поклав руку на плече і притиснув до крісла.

— Не буянь, ти тут ніхто, свиня емігрантська…

Даремно він це сказав. Ох, даремно… Вулкан у моїй душі вже почав виверження. Одним рухом я схопив руку в себе на плечі, різко смикнув униз і підняв коліно. Голова німця налетіла на нього, і на мої джинси бризнула кров. Наступної миті мій кулак врізався йому в скроню — німець упав на підлогу, як мішок. Я рвучко підвівся.

— Ти, собако, геть оскаженів! — другий німець кинувся до кухоньки й схопив в одну руку ніж, а в іншу — сокирку для м’яса. — Зараз я з тебе фаршу нароблю.