Читати книгу - "Ще раз, капітане!"

Ялини та сосни, берези та верби, високі береги, що мало-помалу (як не цього року, то наступного, або ще за рік, або коли-небудь), просякнувши дощовою водою чи обтяжившись весняним снігом, обвалюються в річку, щоб за кілька коротких годин стати каламуттю й згодом осісти новим дном тут чи в морі.

Ґвинт маленького пароплавчика колотить воду, щоб хоч помалу просуватися проти течії. Тут бистра вода, є до чого прикласти руку. Капітан-машиніст крутить стерно, тримається середини русла й відчуває, як проминають розкішні й спокійні миті короткого літа.

Спереду на палубі стоїть велика важка немальована скриня, поряд неї — з півметра завдовжки лакована чорна бляшана коробка з випуклою накривкою. Біля скрині стоїть схилившись худорлявий парубійко, а на ній сидить чоловік. Раніше був борець і власник кафе, тепер же він, Калле Бурелл, має кіноапарат. Підставивши пекучому сонцю бичачу шию, спить з відкритим ротом.

У сімнадцятирічного хлопчини, що зветься Валле, подовгасте обличчя, світлий чубчик, усміхнені вуста й упертий, цікавий погляд. Це Буреллів озвучувальник-помічник і кіномеханік. У великій скрині — старий кіноапарат-пате з карбідною підсвіткою, у лакованій коробці — дві вечірні програми без титрів. Треба добратися на довгий — шестиденний ярмарок у селі, що за кількадесят кілометрів проти течії річки.

Час від часу Бурелл розплющує очі й якусь мить спозирає на світ. Не тому, що прокидається, — просто розтулює повіки. Останніми роками такий він уже є. Душа зазнала шкоди, як і хребет та шлунок, а вона ж має своє коріння в тілі.

Пароплавчик пристав до містка, погойдується й похитується, коли хтось виходить чи заходить. Капітан-машиніст сигналить коров’ячим дзвіночком, дає задній хід і знову повертає проти течії. Суденце йде плавно та рівно, й Бурелл стуляє повіки, щоб краще спалося.

Жвавий погляд Валле блукає по берегах, що обертаються або наближаються. Он там шосе, на ньому велосипед, на велосипеді хтось їде — з-під заднього колеса клубочиться пилюка. А ось іще купочка дерев, до неї звертає польова доріжка, а по тому видно тільки, як пропливають береги. Тут усе росте на вільному просторі, а найкраще бачиш це, коли повертаєш за мис. Стоїть сосна і вперто хоче жити, дарма що годиться хіба на дрова. Корені відчайдушно вчепилися за берегову смугу, а з другого боку вони, оголені, стирчать, простягаються аж до води й волають на допомогу. Наступного літа це дерево лежатиме у воді та погойдуватиметься, якщо ніхто не забере трупа. Новий мис.

Тут — недавно занедбані лани, там — поборознене поле картоплі. Невдовзі воно, липке й повне гнилі, лежатиме під першими осінніми дощами. За ним — ще одне чи те ж саме шосе, ще один чи той же самий велосипедист, і знову клубочиться пилюка з-під заднього колеса. Капітан-машиніст красиво завертає, і ось судно солідно погойдується біля ще одного причалу. Бурелл і далі спить, а однак розплющує очі й уві сні корчить міну. «Клятий Норрботтен!» — сниться йому.

Поштовх. Капітан сам чалить на носі пароплавчика, пасажирів прибуває. Валле спостерігає їх і шукає порівняння з прочитаних книжок або просто розважає, чи годяться на глядачів оці люди.

Бурелл — це чоловік, що не одного в житті зазнав.

Не те що в поті чола допомагав рідній країні збагатитися, ні, це далеко не так. Зате обходив її вздовж і впоперек; бувало, що бідував і ріски в роті не мав. Якщо вже на те пішло, то він уміє грати на гармошці не згірш від цього шведсько-американського короля гри — Джеффа А. Джаддела-Андерссона, уміє грати в карти, а коли Бурелл виявив, що може ще й заробляти на своїй силі, то мандрував кілька недовгих, на жаль, літ, ламаючи хребти селянським наймитам та кремезним різникам, аж поки не натрапив на Армстронґа-Юліуса, Джадделового брата — Юлле Андерссона. Ото був удар, Господи Боже, а насамперед моральний! Після того Бурелл відкрив кафе — сказати б, з розпачу, і то не тільки через свій тепер уже хворий хребет та надвереджений шлунок, але й через те, що в цій історії була замішана саме Уллі, жінка Юлле Андерссона. Кафе не давало прибутку. На першій порі люди приходили подивитись, як Бурелл, розсівшись, вихваляється та викаблучується, аж ось прийшов дебелий здоров’як і викинув господаря на ґанок. Прикуси-но язичка, Бурелле. Цок-цок — відлунювало в голові, як від кіноапарата, і цокотіло воно теж із розпачу. Облишивши шинкарювати, він узявся крутити кіно.

І добре мав на тому. Хоч і придбав уживаний апарат-пате далеко не останньої моделі, хоч і крутив старі, браковані й що півметра склеєні плівки, самі уривки без тексту, та все ж мав якусь розвагу — говорити, виголошувати короткі промови. Валле світив кінолампу, крутив ручку й дбав про всяку всячину.

Ось цей хлопець, на противагу Буреллу, був мрійник чи щось таке. Спати не спав, крутячи корбочку, але часто мовби був ген далеко звідси. Господарю впала в око така риса, коли якось загадав підручному озвучити те, що діється на екрані. Валле збивався з мови. Знав, очевидно, що йдеться про португальську кавалерію, чи китайські пагоди, чи руйнацію Сан-Франциско, але просто-таки тонув у неістотному. Не казав, наприклад: «Це португальські кавалеристи. Ось вони їдуть гірською грядою. Ось вони перебираються через рів. Гляньте, один із них упав, але вже звівся на ноги». Або ж: «Це світової слави актриса у своїй найбільшій ролі. Зветься Дорріт. Ось вона йде шляхом. За хвилину побачите, кого вона зустріне. Гляньте. Це Кнаус. Насправді звуть його інакше. На ім’я він П. Сіландер, данець. Красивий мужчина. Один із славетних на весь світ артистів. Ось він бере дівчину за талію й каже: «Пройдися зі мною трішки. Я живу недалеко звідсіля». Видко, що вона боїться. Однак киває головою, а це все одно, що сказати «так». Зараз побачите, як воно піде далі. Здається,