Читати книгу - "Я, робот"

— Як же це я не помітив на кілька секунд раніше, хай йому грець? Майку, ми згаяли час.

— Треба ще кислоти, — наполягав Майкл.

— Концентрація була недостатня.

— Тут і семи тонн не вистачить. А хоч би її і було вдосталь, все одно привезти не встигли б. Окис з’їсть його, невже ти не збагнув, Майку?

— Ні, — признався Донован.

— Ми лише встановили нову рівновагу. Коли ми додаємо окису вуглецю і відповідно посилюємо потенціал Третього закону, він відступає назад, поки знову не настає рівновага. А коли окис вуглецю випаровується, він знову просувається вперед.

— Та це те ж саме зачароване коло, — в голосі Пауелла вчувався відчай. — Ми можемо відштовхнути Другий закон і витягувати Третій, однак нічого не доб’ємося — ми можемо лише змінити рівень рівноваги. Ми повинні вийти за межі обох цих законів.

Він підігнав свого робота ближче до Донованового, і тепер вони сиділи на плечах металевих гігантів один проти одного, обличчя в обличчя — невиразні тіні в темряві.

— Майку! — прошепотів Донован. — Це кінець? Гадаю, що слід повернутися на станцію, зачекати, поки остаточно не вийдуть фотоелементи, потиснути один одному руки, прийняти ціаністий калій і померти, як личить джентльменам.

Він коротко посміхнувся.

— Майку, — серйозно повторив Пауелл, — ми повинні повернути Спіді.

— Я знаю.

— Майку, — знову сказав Пауелл і, трохи повагавшись, вів далі: — Є ще і Перший закон, я думав про нього й раніше, але це вже коли ми попадемо в безвихідь.

Донован подивився на нього, й голос його пожвавішав:

— Ми зараз саме в безвихідному становищі.

— Гаразд. Згідно з Першим законом, робот не може допустити, щоб через його бездіяльність людині було заподіяно шкоду. Другий і Третій закони не можуть протистояти цьому. Не можуть, Майку.

— Навіть коли робот наполовину звихнувся? Він же п’яний, хіба ж ти не бачиш?

— Ризиковано, звичайно.

— Гаразд, що ти збираєшся робити?

— Я зараз вийду на сонце і подивлюся, як діятиме Перший закон. Якщо це не порушить рівноваги, то… Дідько з ним, хіба не однаково, зараз чи через кілька днів.

— Стривай, Грегу. Є ще закони людської поведінки. Ти не повинен виходити так, як оце вирішив. Давай розіграємо, ти повинен дати й мені можливість.

— Гаразд. Давай, хто перший зведе в куб число чотирнадцять.

I майже негайно відповів:

— 2744.

Донован відчув, як робот Пауелла рушив, зачепивши його робота. За хвилю Пауелл був на сонячному світлі. Донован вже хотів був крикнути, але вчасно стримався. Звичайно, цей шибайголова заздалегідь підрахував, скільки буде чотирнадцять у кубі. На нього це схоже.

Сонце пекло немилосердно, і Пауелл відчув, що в нього страшенно засвербів поперек. Очевидно, навіювання. А може, сильне випромінювання почало проникати навіть крізь скафандр.

Спіді спостерігав за ним мовчки, без отих віршованих нісенітниць, які звик вигукувати замість привітання. Що ж, і на тім спасибі! Але підійти ближче він не наважується.

До Спіді було вже метрів триста, коли він почав обережно відступати — і Пауелл зупинився. Він зіскочив з свого робота на ґрунт, укритий кристалами. Вусебіч полетіли друзки.

Він ішов уперед. Ґрунт був піщаний, ноги ковзали на кристалах, при низькій силі гравітації йти було важко. Припікало в підошви. Він оглянувся через плече на чорну тінь від скелі й зрозумів, що зайшов надто далеко й уже не зможе повернутися ні сам, ні з допомогою свого старомодного робота. Тож або Спіді, або ніхто. Йому стиснуло в грудях.

— Досить! — Пауелл зупинився.

— Спіді! — покликав він. — Спіді! Лискучий сучасний робот попереду завагався і зупинився, а тоді позадкував знову.

Пауелл намагався вкласти в голос якомога більше благання і зрозумів, що багато зусиль для цього не треба.

— Спіді, я повинен вернутися в тінь, інакше сонце спалить мене. Або життя, або смерть. Спіді, не кидай мене!

Спіді зробив крок уперед і зупинився. Він заговорив, але Пауелл аж застогнав, почувши його слова: “Ти лежи і хворій, про одужання не мрій…”

— Сило небесна, — прошепотів Пауелл, коли голос стих.

Спека була нестерпна! Краєм ока він нараз уловив якийсь рух і різко обернувся. Те, що він побачив, вразило його: гігантський робот, на якому він раніше їхав, йшов до нього.

— Пробачте, хазяїне, — заговорив робот. — Я не повинен рухатися без хазяїна, але вам загрожує небезпека.

Звичайно, потенціал Першого закону — понад усе. Але йому не потрібна ця стара шкапа, йому потрібен Спіді. Він одійшов убік і несамовито закричав:

— Не підходь до мене! Наказую тобі зупинитися!

Але подолати потенціал Першого закону було неможливо.

— Вам загрожує небезпека, хазяїне, — тупо повторив робот.

Пауелл у розпачі озирнувся. Він уже погано бачив, у мозку крутився розпечений вихор, власне дихання обпалювало його, і все довкола було ніби в тумані.

Він ще раз закричав у відчаї:

— Спіді! Я помираю, дідько тебе бери! Де ти? Спіді! Ти мені потрібен!

Він точився назад у сліпому прагненні відійти від гігантського робота, коли відчув сталеві пальці на своїй руці і в його вухах пролунав стурбований і винуватий голос металевого тембру:

— Шефе, що ви тут робите? I що я роблю… Я просто розгубився…

— Нічого, нічого, — кволо прошепотів Пауелл. — Неси мене у тінь, до скелі — і то швидко!

Він ще почув, як його підняло в повітря і швидко понесло, востаннє відчув гарячий подих спеки і знепритомнів.

Коли він прийшов до тями, над ним схилився Донован, стурбовано усміхаючись.

— Ну, як тобі, Грегу!

— Чудово! — відповів він. — А де Спіді?

— Тут він. Я посилав його до іншого селенового озера — наказав будьмо принести селен. Він повернувся через сорок дві хвилини й три секунди, я засікав. Він ще не закінчив вибачатися за оте своє ходіння по зачарованому колу. Він не насмілюється близько до тебе підходити, боїться, що ти його сваритимеш.

— Тягни його сюди, — звелів Пауелл. — То не його вина. — Він простягнув руку й міцно Потис металеву руку Спіді.

— Все гаразд, Спіді. А знаєш, Майку, про що я оце подумав?

— Знаю!

— Гаразд, — він потер обличчя: повітря було чарівно прохолодне. — Знаєш, коли ми тут усе залагодимо і Спіді пройде польові випробування, нас пошлють на космічну станцію…

— Не може бути!

— Може! Принаймні так мені сказала стара леді Келвін перед тим, як ми мали летіти сюди. Але я нічого не сказав, бо збирався опротестувати такий задум.

— Опротестувати! — вигукнув Донован. — Але ж…

— Знаю. Тепер усе гаразд. Двісті сімдесят три градуси нижче нуля! Що може бути приємніше!

— Космічна станція, — сказав Донован. — Ну що