Читати книгу - "Аргонавти Всесвіту"

міру можливості вивчить незнану планету, спробує відшукати ультразолото — і привезе його на Землю в подарунок любимій Батьківщині. Збувається давня мрія людства, що віками здавалася красивою, але нездійсненною казкою. Ще зовсім недавно, у п’ятдесятих роках нашого сторіччя, міжпланетна подорож лишалася практично неможливою, хоча світова наука вже оволодівала атомною енергією. Тоді, як і раніше, Радянському Союзові і його друзям доводилося витрачати надто багато сил на оборону. Цей трудний період — позаду. Переставши побоюватися нападу, наші народи цілком віддали всі свої сили мирному будівництву, розвиткові науки й техніки. Минуло всього кілька десятиріч, і людство бачить, як могутня атомна енергія, яка служить не справі війни, а справі миру, дає нашим народам можливість здійснити вікову мрію, перетворює подорож до іншої планети в реальність. Тому й прикуті зараз до нашої країни, великого Радянського Союзу, погляди, думки й почуття всіх людей земної кулі: Радянська країна вперше в світі втілила в життя давню мрію кращих умів людства і починає оволодівати світовим простором! Мені хочеться сказати вам лише одне. Учасники першої міжпланетної експедиції безмежно вдячні Батьківщині за довір’я і переконані, що виправдають його. До побачення, дорогі друзі і товариші, до побачення! Через чотири дні — старт нашого астроплана “Венера-1”. У неділю, о дванадцятій годині дня ми вилітаємо у світовий простір. До побачення, друзі і товариші!

І знову нескінченні овації бурею пронеслися по всій Землі. Академік Риндін сходив з трибуни. Його гігантський силует, здавалося, сходив разом з ним, повільно розпливаючись у повітрі. Величезний зал зборів Палацу Рад захоплено аплодував керівникові першої міжпланетної подорожі і його товаришам, аплодував аргонавтам Всесвіту.

І так само аплодували люди в усьому світі, все ще прислухаючись до радіоприймачів, звідки щойно лунав мужній голос академіка. Уже згасли екрани телевізорів, уже давно змовкли радіоприймачі, а люди все ще сиділи й сиділи біля них, охоплені хвилюванням.

Лише чотири дні відділяли людство від великої події, яка все ще здавалася багатьом фантастичною, — відльоту радянського астроплана з трьома членами його екіпажу на Венеру, на подолання невідомих небезпек і труднощів, для оволодіння дорогоцінним новим елементом — ультразолотом!..

Розділ п’ятий,

який повертає нарешті, читачів, — тепер уже надовго! — до подій, що розгорнулися в астроплані, і знайомить їх (так само, як і мандрівників у космосі, — мабуть, лише за винятком одного Вадима Сокола) з четвертим пасажиром міжпланетного корабля.

— Що це? — голосно скрикнув вражений появою незнайомця Вадим Сокіл. Від несподіванки він підскочив і його одразу відкинуло вгору, до стелі. Вдарившись головою об кріплення, він ледве встиг вхопитися за рятівні петлі в стелі. Але його очі не відривалися від обличчя незнайомця, що також дивився вже на нього, втім, не так розгублено, як на Ван Луна.

Микола Петрович Риндін зосереджено похитав головою: ось вона, невідома досі причина зайвої ваги астроплана!.. І тільки Ван Лун, один з усіх, лишався спокійним і незворушним — принаймні зовні. Він упевненою рукою торкнувся нижньої частини прозорого циліндра-шолома, яка з’єднувалася вигнутим металічним кільцем з плечима й груддю скафандра, і, переконавшись, що шолом не закріплений на скафандрі, з особливою ввічливістю промовив:

— Прошу, шановний товаришу, прошу! Виходьте без церемоній. Будьмо знайомі.

Лише Риндін помітив, як права рука Ван Луна стиснулася в кулак, ніби він вважав, що тут можна було побоюватися нових ускладнень. Але незнайомець не примусив себе чекати. Він, слухняно підпорюючись, відкинув прозорий шолом назад, узявся руками за металічне наплечне кільце і з помітними труднощами викарабкався назовні. Проте, вилізаючи із скафандра і зіскакуючи на підлогу, він, природно, не розрахував руху і несподівано для себе полетів від скафандра вздовж каюти до протилежної стіни.

— Що це? — злякано вигукнув незнайомець свіжим дзвінким голосом, ніби копіюючи попередній вигук Сокола, який все ще спантеличено дивився на нього. Він безпорадно борсався в повітрі, не знаючи, як спинитися в каюті, що крутилася навколо нього, доки міцна рука Ван Луна не схопила його за плече і утримала на місці.

— Вважаю, що треба познайомитися, юний товаришу. Хто ви? Навіщо опинилися тут? — все так само сухо і ввічливо спитав Ван Лун, вдивляючись холодно примруженими очима в обличчя невідомого. — Втім, ви, якщо не помиляюся, дівчина?..

Навіть у незворушному голосі Ван Луна пролунала нотка здивування. Чорти його знають, що таке! Невідома особа в астроплані, та ще — дівчина. Втім, це було саме так.

“Невідома особа” була зодягнута в темно-синій комбінезон механіка з великими кишенями на грудях і шароварах. Під широкими складками комбінезона вгадувалася струнка дівоча постать. Тонке, дуже бліде обличчя дівчини з крутим упертим підборіддям, світло-карими очима, пухнастими вигнутими бровами і задерикуватим коротким носиком було розгублене.

Але, як відзначив спостережливий Ван Лун про себе, це не мало нічого спільного з розгубленістю людини, що була захоплена зненацька. Дівчина, очевидно, відчула себе недобре, і їй, крім того, було трудно й незвично за умов невагомості. Нарешті, вона міцно схопилася за найближчий стояк. Здавалося, тепер вона почувала себе певніше, хоч її обличчя лишалося блідим. На вигляд дівчині було не більш, як сімнадцять—вісімнадцять років. І Ван Лун на довершення всього готовий був присягтися, що на обличчі її, десь у куточках пухких, стражденно скривлених губ і в світлих блискучих очах був якийсь задерикуватий вираз упевненості в собі, щось на зразок “а от ви нічого зі мною і не зробите!”.

— Гадаю, десь навіть бачив вас, — промовив Ван Лун, знову опанувавши себе. — Де це було? Гм… зараз, зараз!

За гострими очима мандрівника Ван Луна наче була схована найчутливіша фотоплівка, на якій його надзвичайна пам’ять автоматично відзначала все, на що бодай випадково натрапляв його погляд. І тепер ця плівка хутко розкручувалася в зворотному напрямі, кадр за кадром. У Китаї, під час подорожей?.. Ні, не годиться, дівчина надто молода. Астроплан, підготовка, Кавказ, долина… Ні, теж не те, хоча вже ближче. Москва… Так, ще, ще! Єсть!

Ван Лун зовнішньо все так само спокійно поцікавився:

— Ваш інтерес до географії дуже похвальний, люба дівчино. Але навіщо ви тут? Ми на Венері не збираємося полювати на тигрів. Пам’ятаю, вони цікавили вас найбільше.

Дівчина розгублено поглянула на нього:

— Як? Ви пам’ятаєте це, товаришу Ван Лун? Але ж нас було багато, і запитували всі…

Не відповідаючи їй, Ван Лун обернувся до Риндіна:

— Ця молода особа була з екскурсією в географічному музеї Академії наук, у Москві, коли оглядав його і я. Дуже сильно цікавилася тиграми. Розпитувала мене наполегливо, скільки мені пощастило вбити смугастих звірків. Не думав, що буду бесідувати з нею