Читати книгу - "Острів Скарбів"

Вигукуючи все це, Сілвер без упину стрибав по таверні на своїй милиці, ляскав по столах долонею і виказував таке обурення, що переконав би у своїй щирості найнедовірливішого суддю чи поліцая. Проте, коли я побачив Чорного Пса в „Підзорній Трубі“, мої давніші підозри знову ожили, і я тепер пильно придивлявся до кухаря. Та він був занадто розумний, хитрий і спритний, як на мене. Отож коли повернулися обидва захекані посланці й оголосили, що загубили сліди Чорного Пса в юрбі, а господар таверни страшенно вибештав їх, — я вже сам готовий був ручитися за непричетність Довгого Джона Сілвера до цієї справи.

— Бачиш, Гокінсе, — сказав він, — яка прикра для мене ця пригода! Ну що подумає про мене капітан Трелоні? Цей клятий п'янюга сидів у моєму власному закладі й глитав мій ром! А потім приходиш ти і кажеш мені, що він за один. І я попускаю, щоб він ушився в мене прямо з-під рук. Тож ти, Гокінсе, мусиш підтримати мене перед капітаном Трелоні. Ти молодий, але кмітливий, тебе не ошукаєш. Ти не з дурних. Я це побачив одразу, тільки ти ввійшов сюди. Ну сам подумай: що міг зробити я, каліка на дерев'янці? Коли б я був при здоров'ї й силі, як колись, я б його швидко злапав!.. Але тепер…

Та раптом Сілвер замовк і широко розтулив рота, ніби щось пригадавши.

— А гроші?! — прогримів він. — За три кварти рому! Хай йому чорт, я ж зовсім забув про гроші!

І, впавши на лаву, він так розреготався, аж з очей його потекли сльози. Дивлячись на нього, я теж не зміг утриматись від сміху, і ми обидва зайшлися реготом на всю таверну.

— Ну й тюлень же я! — сказав він нарешті, витираючи щоки. — 3 нас, бачу, вийде добра парочка, Гокінсе. Бачиш, я й зараз повівся як юнга. А проте треба рушати, нічого не врадиш. Як треба, то треба, браття. Я тільки надіну свою стару трикутку, і ми підемо разом до капітана Трелоні доповісти йому про цю пригоду. Бо справа ця серйозна, Гокінсе. І, треба визнати, вона не додає честі ні тобі, ні мені. А так, і тобі. Ми ж обидва сіли маком. Але, чорти б його вхопили, здорово ж він піддурив мене з цими трьома кухлями!

І він знову зареготав так ревно, що хоч я і не розумів, з чого тут, власне, сміятися, мимохіть таки приєднався до нього.

Ми пішли набережною, і невдовзі я переконався, що Сілвер дуже цікавий співрозмовник. Про кожне судно, яке ми проминали, він розповідав безліч цікавих мені речей: яке в нього оснащення, як зроблено його вітрила, скільки воно може взяти вантажу, під яким воно прапором. Він пояснював мені, що зараз робиться в порту: одне судно розвантажується, друге, навпаки, — вантажать, а третє вже лаштується до відплиття. Мову свою він пересипав різними бувальщинами з життя моряків і моряцькими висловами, які повторював по кілька разів, щоб я їх добре запам'ятав. Тут я справді почав розуміти, що з нього мені може бути прегарний товариш у плаванні.

Коли ми прийшли до заїзду, сквайр і доктор Лівсі сиділи там удвох, допиваючи кварту елю з грінками, перед тим як піти на оглядини шхуни, чи все там готове.

Довгий Джон з великим запалом розповів їм усе, що сталося в його таверні, анічого не приховавши.

— Адже так воно було, Гокінсе, правда? — раз у раз перепитував він мене, і я міг тільки підтверджувати правдивість його слів.

Обидва джентльмени вельми шкодували, що Чорний Пес вислизнув. Але всі ми були згодні, що нічого не можна було вдіяти. Доктор Лівсі й сквайр похвалили Довгого Джона, і він, узявши свою милицю, рушив до дверей.

— Команда має бути на судні о четвертій годині! — гукнув навздогін йому сквайр.

— Слухаю, сер! — відгукнувся кухар уже з коридору.

— Ну, сквайре, — мовив лікар, — щиро кажучи, я не дуже задоволений з більшості ваших знахідок. Але оцей Джон Сілвер мені до вподоби.

— Чудовий чолов'яга, — заявив сквайр.

— А тепер, — додав лікар, — може, й Джім піде з нами на шхуну, як ви гадаєте?

— Авжеж, — відповів сквайр. — Бери свого капелюха, Гокінсе, і підемо оглядати наш корабель.

Розділ IX

ПОРОХ І ЗБРОЯ

„Еспаньйола“ стояла на якорі досить далеко від берега, і нам довелося добиратись до неї шлюпкою, обминаючи то прови інших суден, оздоблені фігурами, то їхні корми. Корабельні линви рипіли під нашим кілем і гойдалися в нас над головами. Нарешті ми причалили до шхуни, де нас зустрів і привітав штурман містер Ерров, засмаглий старий моряк, з сережками у вухах і трохи косими очима. Між ним і сквайром виразно встановилися дуже близькі й приятельські стосунки — зовсім не такі, як між містером Трелоні й капітаном.

Капітан виявився чоловіком прискіпливим, усе на шхуні наче дратувало його. Причини свого незадоволення він не забарився пояснити, бо, щойно ми спустилися до каюти, як до нас підійшов матрос і сказав:

— Капітан Смоллет, сер, хоче поговорити з вами.

— Я завжди до послуг капітана. Запросіть його сюди, — відповів сквайр.

Капітан чекав уже перед порогом; він одразу ж увійшов у каюту й причинив за собою двері.

— Ну, капітане Смоллете, що ви маєте сказати? Сподіваюся, все гаразд? Шхуна готова до відплиття?

— От що, сер, — відповів капітан, — я говоритиму відверто, навіть якщо викличу цим ваше невдоволення. Мені не подобається ця виправа, не подобається наша команда, не подобається мій помічник. Коротко і ясно.

— Може, сер, вам і судно не подобається? — запитав сквайр, — як я помітив, дуже роздратованим тоном.

— Про судно я нічого не можу сказати, сер, поки не випробую його в морі, — відповів йому капітан. — Здається, воно непогане. Більше я нічого поки що не скажу.

— А може, сер, вам і власник судна не подобається? — вів далі сквайр.

Але тут утрутився доктор Лівсі.

— Стривайте, — сказав він, — стривайте. Така розмова тільки призведе до сварки, та й годі. Капітан сказав нам і занадто багато, і занадто мало, тому треба, щоб він пояснив свої слова. Ви кажете, що вам не подобається ця виправа. Чому?

— Мене запрошено, сер, з умовою вести наше судно туди, куди накаже мені оцей джентльмен, —