Читати книгу - "Bitches get everything"

мою ванну. А ванна у мене, як я вже казала, велетенська. Гм. Цікаво, для чого вона мені взагалі? Я не люблю таких персонажів. Я не люблю почувати власну провину перед чиїмись дружинами, церковною громадою, уявними спільнотами маленьких задрипаних містечок. Я взагалі мало що люблю, якщо розібратися. Я себе дуже люблю. Та й то не завжди. Нанні Моретті [24] бодай називали кінченим нарцисом, а як називатимуть мене?…

Нарцис – невинна й повноцінна істота. Єдине що – незахищена у своїй відкритості й щирому замилуванні собою. Хіба це так бридко – милуватися собою? Чому, власне, іншим це традиційно стає поперек горла? Ми-лу-ва-ти-ся. Я от заздрю людям, котрі вміють це чесно робити. В мене не так. У мене спрацьовує хворобливий синдром запалення нервових жилок через будь-яку вилиту в мій бік гидоту. І навпаки, я геть ніяк не реагую на ешелони добрих слів, підбадьорювань, похвал, запевнень у правильності моїх кроків. Звідки, скажіть мені, в такої мари ростуть ноги? Чи не з совєцької школи, де головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ? Чи не з уроків катехизму при монастирі, де головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ? Чи не з родинного кола, де мені, з огляду на середньостатистичні здібності сусідських дітей, як кожному, хто вирізнявся, головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ?

Скромність, скромність, скромність. Насправді, офіґенна штука. Тільки от де її взяти? Якщо вона у мене колись і з'явиться, то якась трансцендентна… Знову ж таки, пробачте, не подібна до скромності в її повсякденному трактуванні. Скажімо, мені доволі легко повірити у власну нікчемність і незначущість на тлі безмежжя Всесвіту. Тоді можна запросто посміхатися й спокійно доводити кожну справу до кінця, не переймаючись жоднісінькими її можливими плодами. А отримавши в результаті чи то гівно, чи тріумф, сприймати їх зовсім однаково. Себто рівноцінно. Як дим і вітер. Так писав Кіплінґ. Кіплінґ мав рацію. Слава методисту, що вніс його «IF» [25] до програми. Слава урокам літератури, якими б вони не були. І дай мені, Боже, полюбити нас справжньою любов'ю.

00:00:00:10

SiuhayuzarazLoFi Travmf, takuprekrasnumuzyku, і provemoyeоко plachevianemozhlyvosti, alivespokiynodyvytsya (bonanyohodyvlyatsyalyudy) proteyakvsemozhnaprypynyty, viauzsyohovtekyty.

chyvartozhyty, shobyprodovzhuvatybutyposerednykomprekrasnoho?

chyhaykrashevononaydesobiinshyhpodXserednykiv, kotrymne tak vazhko

davatymetsyaNEMOZHLYVIST.

takadurbnasytuaziya: kupaperspektyvі odnya-edynanemozhlyvist. polyusy.

tyazhinnya do…?

pity z zhyttya z kupoyu perspektyv і Nemozhlyvistyu, pity do neyi… tak?

proshavay, lyubove moya. Y

Y – умовне позначення для «Ya Tebe Kohayu». Таке я пишу Кройбові. Пишу й відправляю, нічого не виправляючи. Невиправна відправка. Я прощаюся з ним, прощаюся з Дафлішем. Давно час. Мене дістало все. Я не бачу сенсу продовжувати. Я? Не бачу?…

Ми зі Стоґнєвіч, моєю давно вже ліпшою й такою ж, як я, ненормальною, подругою, йдемо гратися. Весела забавка на трьох: я, вона і вікінг. «Вікінг» – це російський пістолет. Калібр 38. Все так як треба, бо граємо ми в російську рулетку.

– Мені пофіґ, – каже Стоґнєвіч.

– Мені теж, – каже Торнберґ. Ой, це я так кажу.

Вікінг мовчить. Його черга триндіти ще не підійшла.

– Я вже пробувала, – знизує плечима моя подруга.

– І шо? – типу байдуже питаю я, але насправді мені цікаво.

Ну, і страшно трохи – що там.

– І нічо'. Ми з братом на морозі були. Так само, як у дитинстві стрибали під воду, побачивши, як із дна стирчать колоди. Розбивали собі бошки і всьо. А яка різниця? Наш друг індіанець – він зараз резерваціями шляється, а так у Харкові раніше жив у нас – так він книгу написав «Жизнь как експєрімєнт над сабой». Пише мені іноді, питає, що новенького я вже спробувала.

– Мгм… Виживемо – я тобі всю наркоту свою з дому віддам, – довірливо обіцяю я.

– Виживемо – напишемо йому про спробу № 2. Невже ж я таке гівно, що мене нічо' не візьме?

– Ага.

– Що ага? А раптом повезе разок?!

– Повезе, думаю…

Вона заряджає ту єдину канонічну кулю. Я тупо жую м'ятну жувачку і думаю про Маркеса, що у прощальному листі радив насолоджуватися смаком шоколадного морозива. Морозива мені не хочеться. Але й морозу по шкірі чомусь немає. Страх ніби зазирнув у гості – як сусід позичити дрель – і вшився. Дрелить когось іншого. А мені реально похуй. Чому всі так упевнені у власному безсмерті?

– Хто перший? – питає Стоґнєвіч.

– Ледіс фьорст, – я чомусь вибираю в неї з рота сигарету і затягуюся.

– Там не гашиш, – попереджає вона.

– А то я не знаю, – віддаю їй цигарку й беру дурнуватого вікінга.

– Як ти думаєш, з нього знімуть відбитки пальців, якщо комусь із нас таки підфортить? – питаю я.

– А понт? Все одно на мене всьо повішають, – каже вона.

– Ну окі-докі, – зітхаю я. Стискую пістолет. Холодний. Твердий. Не сексуальний. Про що я думаю? Пес його знає. Напевно, ні про що. Просто беру і натискаю. Єдине, що врізається в очі – ліхтар і цятки здохлих мух на ньому. Осічка. Я не люблю Росію, російська рулетка не любить мене.

– Тепер я, – Стоґнєвіч реально нетерпляче вихоплює в мене з руки пістолет і прикладає собі до скроні. Потім, подумавши, запихає в рота.

– Бррр, – кажу я. – Ано те нада?

– Так тебе і нада, куряча памада!!! – власне, вона то каже з дулом у роті, тому мені лишається здогадуватися про зміст хіба що за ритмікою фрази. Стоґнєвіч тисне на курок. Акєла прамахнулся і цього разу. Життя, кажись, триває?

– Ну шо? – Стоґнєвіч явно розчарована. – По другому кружку?

Тут уже я думаю. Думаю, що на мій лист уже точно мусила прийти відповідь. Щось цілком нейтральне, типу там:

Tyshcho, Trisha?!!!

Dajmeniznaty, shchotytut!

Ja ne khochu zhodnoho proshchavaj, ahov! YYYYYYYYYYYYY

Цікаво, чи знімав він окуляри, коли це писав. Чи хапалися його пальці за тонкі металеві дужки. Ну так. Пробачте за передбачуваність, але я думаю про Кройба. І мені не хочеться по другому кругу. Мені хочеться додому в ванну. Лежати в мандариновій піні й милуватися пальцями своїх ніг. Найсексуальнішою своєю частиною. Ерос завафлив танатос.

А перед тим ми ледь не завалили таксиста. Тобто «Івана» – так принаймні у Стоґнєвіч «на районі» називають чуваків, що підробляють на своїх автах. День у мене видався – гівно гівном. З телевізора (я все-таки десь мушу працювати час від часу, коли нема фінансування кіна) поверталися ми пізно. Після пива й сліз. Про російську рулетку ще не помишляли. Зате пам'ятали, що в жовтій сумці у Стоґнєвіч є