Читати книгу - "Біла фортеця"

мене. Та він уперто мовчав. Я не знав, чи закінчив Ходжа свою книжку, та через деякий час він знову заладив свою пісню про невігласів. Найперше, чим треба займатися, — це наукою, і він не розумів, чому навколо стільки дурнів, які не можуть цього осягнути! Мені здавалося, що це відчай навіює на нього такі думки, адже двір мовчав і не надходило жодних з очікуваних знаків уваги. Час збігав, падишах дорослішав, та від цього не було користі.

Нарешті, коли головним візиром став Кьопрюлю Мехмед-паша, Ходжа дістав обіцяний наділ землі, з правом вибору місця. Так він отримав можливість користуватися прибутком з двох млинів, які стояли неподалік від Гебзе, та двох недалеких селищ. Ми поїхали до Гезбе, як почався збір урожаю. Пощастило зняти той будинок, у якому раніше доводилося жити, проводячи тут літо. Ходжа, мабуть, забув дні минувшини, забув і про стіл, на який він дивився з неприхованою ненавистю, щойно я приніс його від столяра. Здавалося, що з будинком постаріли й стали нікчемними наші спогади, і вже не було сенсу звертатися до них. Крім того, Ходжа став ще дратівливішим, тож не мав і снаги зупинятися на них. Під час попередніх візитів до своїх селищ він дізнався, який прибуток за минулі роки отримував колишній господар, а провівши деякі математичні операції, заявив, що знайшов простіший та раціональніший спосіб ведення підрахунків прибутку від землі, ніж це робив його попередник Ахмет-паша.

Однак його чергові дослідження мало втішали, він розумів, що користі з них ніякої. У роздумах Ходжа проводив увесь свій час, до пізньої години засиджувався в садку, не відриваючи очей від зоряного неба, і в ньому з новою силою запалала пристрасть до астрономії. Цього разу я теж заохочував його, сподіваючись, що він досягне успіхів у своїх дослідженнях, одначе він не мав наміру вдосконалювати знання, здійснюючи спостереження. Ходжа зібрав у своєму будинку найкмітливіших хлопців села, через знайомих запросив перспективних та розумних юнаків з Гезбе, а мене відправив до Стамбула, щоб я привіз модель всесвіту. Він полагодив її: змастив частини, почистив дзвоники й поставив у садку, а одного вечора, окрилений надією та ентузіазмом, які черпав невідомо звідки, прочитав лекцію про будову всесвіту, точнісінько так, як робив це декілька років тому у присутності паші, а потім султанчика. Однак його інтерес до астрономії щез, коли слухачі розійшлися, не відчуваючи потреби запитати бодай щось після прослуханої лекції, щезла й остання надія, коли на ранок біля дверей свого дому ми знайшли обшіптане молитвами овече серце, з якого юшилась ще тепла кров.

Чергова поразка не підірвала його духу, Ходжа сказав, що, звісно, тутешнім молодикам не зрозуміти ідеї обертання Землі та зірок, мало того, зараз, у такому юному віці, ще не час їм пізнати науку, це заняття для тих, хто ввійшов у вік зрілості, а ми тут марнуємо час чи, можливо, втрачаємо шанс заради кількох курушів, які перепадуть нам після збору врожаю. Тож ми впорядкували свої справи, призначили за головного юнака, який здавався нам найрозумнішим, і швидко повернулися до Стамбула.

Наступні три роки виявилися найважчими у нашому житті. Кожний новий день, місяць, кожен сезон здавався маруднішим за попередній, це пригнічувало й дратувало. З відчаєм ми зустрічали черговий день, що приносив лише тугу й викликав неспокій. Як і раніше, Ходжу інколи кликали до двору, зверталися за тлумаченням якоїсь незначної події, по четвергах він, як завжди, зустрічався зі своїми колегами, значно рідше бачився зі своїми учнями і знову їх лупцював, лаявся, відмовляючи, хоча вже й не так категорично, свахам, які не втрачали надії одружити його; був змушений слухати музику, яку вже, як сам зізнавався, не терпів, щоб проводити час із жінками. Його знову охоплювала ненависть, коли він говорив про невігласів, і знову він зачинявся у кімнаті, гнівно гортаючи сторінки книжок, які давно набридли, а потім годинами про щось думав, втупивши погляд у стелю.

Ходжа ще більше хвилювався, коли дізнавався від своїх колег з муваккітхане про успіхи Кьопрюлю Мехмед-паші. Розповідаючи мені про перемоги флоту над венеціанцями, про відвоювання островів Бозджа та Лемнос чи придушення повстання Абаза Хасан-паші, він зауважував, що це їхні останні перемоги, які можна порівняти з потугами пришелепуватого каліки, що марно намагається видряпатися із трясовини. Ходжа ніби передчував, що на нас чатує лихо, яке прийде на зміну монотонним будням. До того ж, у Ходжі не вистачало наполегливості й віри, щоб мати справу з тим, що він називав наукою: він не мав терпіння займатися чимось новим упродовж тижня, тому швидко згадував про невігласів і забував про все на світі. Чи варто було гризти себе зсередини думками про них? Заради чого цей гнів? Може, тому, що зовсім недавно йому вдалося вирізнитися з числа цих телепнів, а тепер Ходжі бракувало духу зібрати всю волю в кулак, щоб наполегливо займатися наукою?

Просвітлення, без сумніву, зродилося з душевної смути. Неспроможність Ходжі зануритися в жодну з тем породжувала відчай. Як глупуваті егоїстичні діти, які через свою обмеженість не можуть зарадити собі, він довго никав кімнатами будинку, піднімався чи спускався поверхами оселі, бездумно дивився у вікно. Я знав, що коли Ходжа зазирав до мене під час своїх нервово-напружених митарств кімнатами з дерев'яною підлогою, яка приглушено стогнала від його кроків, він сподівався на розраду, хотів чути слова підтримки чи розради. Я ж підступно мовчав, мої вуста не проронили жодного слова, на яке він так чекав, а що йому було до моєї ненависті, від якої я весь зеленів? Я мовчав і тоді, коли він, приборкавши свою гординю, кидав мені декілька слів, сподіваючись почути відповідь, коли чув новини з палацу, що можна було розцінити як гарні, чи дізнавався про нові ідеї, я або ігнорував його, або ж насмішкувато вказував на його хиби. Неабияк тішився, коли бачив, як він страждає, виснажений розчаруваннями та усвідомленням краху надій.

І зовсім несподівано, можливо, від того, що тривалий час він залишався наодинці з собою чи, може, від того, що його розпорошена увага, яка туманила розум, не залишала можливості зупинитися на чомусь конкретному, Ходжа у цій безглуздій порожнечі знайшов думку, яка полонила його душу. Цього разу я зголосився відповісти, мені хотілося додати Ходжі сміливості, розворушити його, адже те, про що почав він замислюватись, упродовж років не давало й мені спокою. Вечоріло, коли він, зазираючи до моєї кімнати, по-буденному, без зайвих слів спитав: «Чому я — це я?» Я відразу відповів, аби додати йому духу.