read-books.club » Пригодницькі книги » Чорний вершник 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорний вершник"

205
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Чорний вершник" автора Володимир Кирилович Малик. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 13 14 15 ... 98
Перейти на сторінку:
що не помічає Гурка.

Гурко вклонився, виступив наперед.

— Це, батьку, я.

— А-а, це ти… Ніжинський козак… Як же тебе звати?

— Семен Гурко.

— Скільки років маєш?

— За сорок звернуло.

— A y війську скільки?

— Двадцять.

— Ти, здається, письменний?

— Так, дещо кумекаю… Вчився у Києво-Могилянській колегії.

Стягайло пильно придивився до козака, ніби хотів зазирнути в його найпотаємніші думки. Гм, гарний, дужий і розумний. Дивиться прямо, держиться незалежно, мов справді якесь цабе. «Приймеш на свою голову такого розумника, а через рік-другий він, чого доброго, дасть коліном під одне місце і зіпхне з курінного… Знаємо ми таких! Не раз уже бувало!» — подумав кошовий і сердито, хоча й намагався стримати свої почуття, сказав:

— Ну що ж — я не проти. Але просися, хлопче, в інший курінь. У нас і так багато люду! Навіть спати ніде, коли посходяться всі… А от у Незамаївському та Мишастівському обмаль. Йшов би туди!

— Але ж, батьку кошовий, я хотів разом із своїми товаришами…

— Мишастівський курінь поряд… От і будете разом!

— А в поході? У бою?.. Хіба справа в тім, щоб тільки переспати чи з одної миски саламаху їсти?

— Тебе не переговориш, — насупився Стягайло.

— Занадто розумний і настирливий цей новачок, — підтримав кошового низенький і круглий, мов діжа, козак Покотило, давній приятель Стягайла. — Ти ж чув, чоловіче, що тобі сказано? І не ким-небудь, а самим кошовим! Забирай манатки — та йди собі без оглядки!

Гурко наморщив лоба, збираючись з думками, щоб якось м'якше відповісти, але його випередив Роман Воїнов.

— Браття, я не розумію, що тут робиться? Чоловік проситься до нашого куреня, а його допитують, як на суді! Проганяють, як собаку… А чи ти, Покотило, хоч знаєш, що за людина перед тобою? Та ти батькові Семену і в підметки не годишся!

— Чия б гарчала, а чия б і мовчала! — вереснув тонко Покотило. — Що ти за один?.. Сам вештаєшся хтозна-де, а не встигнеш з'явитися на Січі — вже порядки свої встановлюєш!

— От тебе не запитав, що мені робити! — відрубав Роман, труснувши своїм пишним пшеничним чубом, якого він, як і Арсен, не голив усупереч запорозькому звичаю. — Та коли б усі сиділи сиднем по зимівниках, як ти, та держалися за подолки своїх жінок, то досі б татари всіх нас переловили, як перепелів!

Покотило спалахнув і схопився за шаблю.

— Щеня! Ти з ким так розмовляєш?.. Я тобі в батьки годжуся!

За Романовою спиною важко засопіли Спихальський і Метелиця. Почав пробиватися наперед Сікач. У Шевчика від хвилювання почервоніла тонка зморшкувата шия.

— Хто посміє зачепити Романа? — рявкнув Метелиця. — Ану, виходь! Але пам'ятай, що спершу матимеш справу зі мною!

— І зі мною! — настовбурчив вуса і люто повів очима Спихальський.

— Та хай і про мене не забуває! — вистрибнув наперед Шевчик.

Увесь курінь заворушився. Почулися крики, ремствування. Всі стовпилися навколо сперечальників. Одні ставали на бік кошового і Покотила, інші підтримували Романа і Метелицю. Більшість же запорожців не знали, з-за чого розпочалася суперечка, але знічев'я згромадилися посеред куреня, чекаючи цікавого видовища, та потроху і самі почали встрявати в суперечку.

Лише наказний отаман Могила мовчав, не пристаючи ні до перших, ні до других. В душі він не схвалював настрою і вчинку Стягайла, але й виступити проти нього не смів, бо як курінний мусив підтримувати його.

Олії у вогонь підлив Сікач. Виблискуючи новим оксамитовим жупаном, він протиснувся аж до столу і вигукнув:

— Братчики, що наказний кошовий вигадує?! Споконвіку в нас був звичай, що новака приймає до коша курінь… Тож і зараз ми повинні вирішити — приймати чи не приймати. А Іван Стягайло має в даному випадку не більше прав, ніж ми!

— Ай справді, запанів старий чорт! — прошепелявив беззубим ротом Шевчик. — Забув, як грязюкою мазали голову, щоб пам'ятав, звідки вийшов!

— Розперезався, що й упину нема! — кинув хтось ззаду.

— Справжній глитай! Дука!

Стягайло від гніву почервонів, але мовчав. Відчував, що криком зараз не візьмеш. У людей проривалося зло, яке накопичувалося в серцях протягом тривалого часу, і він знав, що йому требз дати вихід, щоб не вибухнуло.

Та за його спиною вже згуртувалися значні козаки-дуки.

— Хто там кричить на кошового? Ану вийди сюди! — заверещав Покотило.

— А дулі з маком не хочеш?

— Іди сам сюди — обімнемо боки!

— Тихо, братчики! Тихо! — загукав Могила, бачачи, що може дійти до того, що запорожці схоплять один одного за чуби.

Його ніхто не слухав.

Тоді підхопився Стягайло і гарикнув — аж глина посипалася зі стелі:

— Годі, іродові діти! Знайшли час для крику! Пороззявляли роти, як халяви, та й думають, що хтось їх боїтьсяі Замовкніть, кажу!.. Хіба я проти того, щоб цього чоловіка прийняти до нашого куреня? Хто чув таке? — зробив паузу, уважно прислухаючись до настрою натовпу. За багато років козакування він добре вивчив цей настрій і знав, що в скрутну хвилину треба не перти на рожен, а відступити, заспокоїти збуджених запорожців, які в гніві можуть накоїти хтозна-чого, а коли заспокояться — знову взяти поводи в руки і робити з ними що заманеться… Відчувши легку зміну в настрої натовпу, що був ошелешений таким несподіваним фортелем наказного, Стягайло трохи понизив голос. — Я тільки казав, що у Мишастівському чи Незамаївському куренях людей менше і не так тісної Але коли ви хочете прийняти його до себе, то про мене — хоч і всю гетьманщину прийміть!

— Прийняти! Прийняти! — залунали голоси.

Люди враз забули про ненависть, що спалахнула в їхніх серцях до Стягайла, почали заспокоюватись. Хтось натякнув, що новакові слід було б ради такої оказії поставити товариству барило горілки. Але тут знову подав голос Покотило. Образа ще ятрила його серце, і йому хотілося хоч чим-небудь дошкулити тим, хто зневажливо повівся з ним.

— Як же його приймати, коли у нього і прізвиська ніякого немає? — спитав він.

Однак настрій натовпу вже поліпшився настільки, що всі сприйняли це як жарт. Хтось гукнув:

— Ай справді — треба прізвисько!

— Треба! Треба!

— Ну, то даймо йому прізвисько!

— Даймо! Даймо!

— А яке?

Всі враз замовкли. Дехто наморщив лоба. Інші почали оглядати новака зі всіх боків, намагаючись до чого-небудь прискіпатись.

А Семен Гурко стояв у колі, усміхаючись своєю гарною, привабливою посмішкою, і з висоти свого зросту, бо замалим не підпирав кривого сволока старого, врослого в землю куреня, оглядав ясними очима січове товариство, серед якого мав відтепер жити і з яким мав ділити радощі і горе, життя і смерть. Які різні обличчя, постатії Люди різного віку

1 ... 13 14 15 ... 98
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний вершник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорний вершник"