Читати книгу - "Навіжені в Перу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Тьомик, вимахуючи руками і високо задираючи ноги, вискочив з кущів ліворуч і трохи позаду від мене, охлялий і обдертий, немов якийсь київський бездомний волоцюга з Центрального залізничного вокзалу. Таке враження, ніби мій друзяка скакав галопом уже другий день поспіль, а не кілька нещасних хвилин. Коли він порівнявся зі мною, я зауважив, що його обличчя, груди та руки рясно обліплені пошматованими листочками, колючками й гілочками, а ноги до колін вимазані коричневим брудом. А ще Артем був страшенно блідий на лиці і більше не кричав. Мабуть, зрозумів, що немудре горлання тільки відбирає снагу й спирає дух, а зайві сили нам сьогодні, що не кажіть, не завадять — ніч обіцяла бути довгою і веселою.
Поки Тьомик петляв у кущах за садибою, йому ще сяк-так вдавалося триматись на безпечній віддалі від алабая. Проте коли ми всі разом вискочили на рівну дорогу, ситуація різко погіршала: азіат прудко нагнав нас і навіть кілька разів спромігся хапнути зубами мою футболку на спині. Тепер від жаху загорлав уже я. Репетуючи і чіпляючись рукою за Артема (аби не відставати), я вгризався очима у темряву, шукаючи хоч яке-небудь дерево, на якому можна було б заховатись від звіра, але повсюди погляд натикався на одні лиш корчі та карликові пустельні деревця…
Чесно кажучи, я вже подумки прощався із життям. Через шалений крос мої нутрощі палали пекельним вогнем. Здавалося, ще трохи, і я виплюну легені на асфальт. Від усвідомлення того, що я помру ось так безславно — ум’ятим на вечерю якимось азіатським чупакаброю, котрий невідомо як потрапив до Перу, — на очі навернулися сльози… Одначе я хапав повітря так швидко, що просто не мав часу на схлипування.
Несподівано Артем смикнув мене за футболку на пузі.
— О-а-и… — на бігу прохрипів мій товариш.
Я не зрозумів:
— О-о?..
Наші горлянки задерев’яніли від напруги, і ми просто не могли нормально перемовлятися.
— О-ла-а-а-и! — повторив Артем.
— Шо-о?
— Я к’жу, ві… від’ай… й’му… ола-а-а’ки!!
Нараз я розкумекав, що від мене вимагається. Засунув руку в кульок, якого не відпускав увесь цей час, дістав звідти млинець, далі, не спиняючись і не обертаючись, помахав ним над головою (щоб привернути увагу собацюри), а тоді пожбурив кудись убік. Двигтіння землі і громоподібне гавкання за нашими спинами на хвильку припинилось — алабай поліз мордою в кущі за оладкою. За мить собацюра, звісно, продовжив погоню, але ми виграли цілу секунду! Через сотню метрів, коли азіат знову-таки почав дихати нам у потилиці, я повторив фортель з викиданням млинця. І ми знову відірвалися від переслідувача на добрий десяток метрів!
У темряві ми пронеслись повз стовпчик з відміткою кілометражу. Я напружив зір і встиг помітити число «059». П’ятдесят дев’ята миля. А машину ми залишили, якщо мені не зраджує пам’ять, на п’ятдесят восьмій. Отже, лишилося бігти трохи менше однієї милі! Я ще раз ткнув руку в пакет і навпомацки перерахував оладки — дев’ятнадцять штук. Цього більш ніж достатньо! По одному млинцю на кожну стометрівку.
Блискавично надія воскресла в моєму серці. Після того, як ми промчали перших п’ятсот метрів, успішно відкуповуючись оладками від звіра, надія переросла у віру. Ми вирвемося! Добіжимо! Ми будемо жити!
На жаль, моя радість, як завше, виявилася передчасною. Саме в той момент, коли на зміну хиткій вірі прийшла сталева впевненість у щасливому визволенні, Тьомик (хто б сумнівався!) все спаскудив.
Ми продовжували пліч-о-пліч мчати вперед. Попри пітьму я чудово розрізняв ліворуч від себе напружене Тьомикове плече, а трохи вище над ним — спітніле і неповторно зціплене обличчя напарника; мої вуха звикли до незмінного й розміреного «гуп-гуп… гуп-гуп…», що вилітало з-під довжелезних ходуль мого товариша, гармонійно вплітаючись у сумбурне тупотіння моїх куцих ніг… Я саме шпурнув звіру сьому чи восьму оладку, коли оте ритмічне «гуп-гуп» раптово припинилося. Тьомик все ще мчав у одному зі мною напрямку, одначе в опівнічній тиші над дорогою лунав тупіт тільки однієї пари ніг (алабай якраз шаснув у корчі за оладкою). Я повернув голову ліворуч і побачив, що мій колега летить — у буквальному, бляха, розумінні летить, — метеляючи ногами у повітрі і повільно нахиляючись корпусом уперед. Зрештою його п’яти опинились вище вух, корпус прийняв повністю горизонтальне положення, і мій нещасний друзяка, видавши наостанок гучне «ай-я-а-а!!!», зістикувався мордою з асфальтом.
Я спинився. Руки трясуться, у вухах гуде, серце тріпочеться, немов нічний метелик за віконною шибою. Азіатський вовкодав велетенськими стрибками мчить на нас… Не інакше як ангел-охоронець підказав мені зиркнути праворуч, де неподалік від дороги я роздивився самотню височенну араукарію. Одним рвучким рухом я підхопив Тьомика за комір і поставив його на ноги.
— Лізь туди! — звелів сіромасі, вказавши пальцем на дерево.
Затим повернувся грудьми до ворога, замахнувся пакетом, наче вояк радянської армії, готовий метнути під фашистський «Тигр Т-IV» пучок протитанкових гранат, і ще зробив морду таку страшну-страшну. Збентежений моїми діями, алабай на мить затримався. І тоді я з усього маху запустив у його ведмежий писок кульок із залишками розлізлих оладок, крутнувся на місці, скотився з шосе і з непристойною для себе швидкістю вишкрябався на араукарію.
— Чува-а-ак, якір тобі в дупу! — сердито лаюся на напарника. — Що це за пірует такий був, га?
— Я перечепився через якусь каменюку… Не помітив її у темряві на дорозі.
— Щоб ти
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Навіжені в Перу», після закриття браузера.