Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

явищем жіночої психіки на основі активізації кастраційних комплексів, що веде до посиленої суб’єктивізації, тобто відокремлення суб’єкта від Цілого, що у макросвіті символізуватиме загрозу відокремлення колоніального національного суб’єкта від імперської тотальності. Оскільки невроз або істерія означають розщеплення, то виникає нагальна потреба символу, який би синтезував національний характер. У зв’язку з цим епоху модернізму ідентифікують також із психопоетикою символізму. Погляд на модернізм як на новоромантизм має на увазі нову стадію материнського мороку, в який заходить творча психологія і яка пов’язана з несвідомим потягом до батьковбивства-боговбивства, як у чоловічій, так і в жіночій психіці, що породжує психологічний феномен фемінізму в лоні імперської культури. Аналізуючи героя і хор у грецькій трагедії, З. Фройд звертає увагу на те, що героєм є той, хто подолав свого батька, а хор втілює собою «банду братів», які його підтримують, тобто братів-батьковбивць. У фемінізмі відбувається імітація чоловічого кастраційного комплексу, що породжує «банду сестер», об’єднаних символічним вбивством Бога-отця. Отже, у тлумаченні модернізму як новоромантизму простежується еволюція власне романтичної (кастраційної) парадигми.

Істерію як характерну психологію модернізму аналізував З. Фройд. Згодом Ж. Лакан охарактеризує психопоетику фройдизму як зразковий дискурс модернізму в дусі істеричного символізму, а самого З. Фройд а як одного з видатних теоретиків епохи fin-de-sicle[132]. У російському тлумаченні символістська позиція Фройда піддається критичній деконструкції. «Фройд був мислителем символістської епохи, — пише І. Смирнов. — Ми маємо на увазі не лише той факт, що він надавав вчинкам („Психопатологія щоденного життя“) і фантазіям людини („Тлумачення сновидінь“) символічного значення, але що він був схильний, як його сучасники, до криптоманії, підозрюючи всюди інакомовність. Разом з цим Фройд, як і інші творці символістської культури, уявляв собі будь-яку особистість як біполярну, тобто таку, що містить в собі одразу два опозиційних начала. Людина свідома і несвідома; нею володіє і Eros, і Tanatos; вона схильна до амнезії, котра однак може бути усунута з допомогою „вільних асоціацій“ і т. п. У дусі символістського авторського права Фройд присвоїв собі позицію другого бога, що відновлює людину і змагається у своїй терапевтичній діяльності з Творцем»[133]. Загалом у психоісторії російської літератури І. Смирнова присутнє агресивне намагання подолати Фройда з позиції антиедіпового постмодернізму. Однак аналіз розщепленої та відновлення цілісної людини — справді головна проблема художнього модернізму, теоретично виражена психоаналізом. Тому психоаналіз Фройда, постаючи як невротичний новоромантизм, за психопоетикою і психосемантикою прямує у своєму розвитку до едіпового неореалізму з реставрацією батьківського державницького міфу. Про це свідчить еволюція психоаналітичної теорії на основі пошуку коду національної та загальнолюдської культури. Отже, фройдизм опонує антидержавному імперському модернізму. «Образи держав майбутнього, приречених на розпад, — як зазначає Д. Чижевський, — улюблена тема поетів-модерністів»[134].

Оскільки у модерністську епоху активізується імперський суб’єкт, то провокується ідеологічне і психологічне розщеплення національного суб’єкта на основі сексуалізації політики, що має вести до невидимої боротьби статей. Стать на порубіжжі перетворюється на загальнокультурну і державницьку проблему. Тому порубіжжя як істерична/невротична стадія спонукає до аналізу статевої проблематики в національній культурі. Розв’язка істеричності/невротичності передбачає нову актуалізацію батьківського коду, тобто становлення національної модерної едіповості на основі духовної мужності. Але оскільки в імперській моделі домінує авторитарна едіповість, виникає загроза тоталітарного «наведення порядку», що провокує національний фашизм.

Авангардизм як проекція імперських анально-садистських фантазій

Художні явища історичного авангарду у психоаналітичній інтерпретації за психосемантикою правомірно розпізнаються як анально-садистські атаки на материнське тіло, що проявляють інфантильний шизоїдний механізм імперського суб’єкта. На авангардизм як провідник деструкції у літературі вказувала С. Павличко: «Авангард і футуризм не демонстрували інтересу до внутрішнього світу людини, до людини взагалі. В рамках авангардного світу людина була радісним конформістом, покликаним знищити на своїй дорозі все, що тільки надавалося до знищення»[135]. Невипадково саме авангардисти стали головними ідеологічними предтечами мілітаризованого імперіалізму, сталінського тоталітаризму, а відповідно — головними руйнівниками коду національної літератури.

Авангардисти, згідно з теорією Е. Фромма, є психологічними некрофілами, тобто особистостями, в яких потяг до смерті радикально переважає над потягом до життя[136]. Е. Фромм звернув увагу, що першим письменником, який розпочав некрофільський дискурс у XX ст., був родоначальник футуризму, італієць Філіппо Таммазі Марінетті. У своєму «Першому маніфесті футуризму»(1909), Марінетті проголошував: «Нехай живе війна — тільки вона може очистити світ. Нехай живуть озброєння, любов до Вітчизни, руйнівна сила анархізму, високі ідеали знищення всього і вся! Геть жінок!»[137] Отже, закономірно, що «в самому понятті «авангард» міститься військова агресивна метафора»[138]. Російські дослідники, аналізуючи поетичний авангард В. Маяковського, відзначали подібні до Марінетті садистські мотиви[139]. На садистський синдром як загальний знаменник, до якого зводяться маніфестації історичного авангарду, акцентує увагу також І. Смирнов[140]. Отже, психосемантику авангарду визначає інфантильний садистський характер, якому притаманні схильності до насильства, жорстокості та руйнування, що характеризують маскулінізацію мужності. З іншого боку, футуризм у класичному варіанті як маніфестована маскулінність проявляється через радикальний кастраційний комплекс, втіленням якого є войовниче відношення до іншого, що проявляється у ставленні до жіночого об’єкта. Культ всеперемагаючої чоловічої сили супроводжує інтерпретація жіночого як другорядного, слабосилого, кастрованого, тобто такого, що не варте повноцінного існування. Авангардисти, культивуючи маскулінну силу, боготворили владу, прагнули виховати у масовій свідомості потяг до тоталітарної держави. Тому авангардистське письмо в більшовицькій Росії було агітаційним, спрямованим до масової свідомості, модерно аморальним світоглядом, що ґрунтувався на ненависті. «Завданням футуристичного епатажу було викликати у читачів і глядачів агресивні (ситуативно садистські) реакції, пробудити злобу, виховати реціпієнтів-садистів»[141]. Однак футуристи виразили у своїй творчості не лише індивідуальну перверсію, але й неусвідомлену колективну перверсивність, зокрема колективний потяг до війни, руйнування, що охопили на порубіжжі масову свідомість. У зв’язку з Першою світовою війною Г. Гессе в автобіографічному романі писав: «Потім, під час війни, мені не лише стало зрозуміло, що справа не в одному кайзері, рейстазі, канцлері та партіях, адже весь народ був натхненним і аплодував огидним жорстокостям і правопорушенням, і голосніше всіх це робили професори та інша офіційна інтелігенція…»[142].

Психічна фіксація садизму тісно пов’язана з анальною еротикою. Як відомо, у психоаналізі анально-садистська фаза означає автовиробництво дефектного об’єкта — того, що відкидається від себе: несвідомий індивідуум у своєму інфантильному самопізнанні звертається до дефектного світу. Фройд звертає увагу на це інфантильне бажання розглядати власні екскременти. Подібно чинить садоавангардист у літературі. «Подарунок» набуває значення міфологізованої «дитини», тобто дитини, яка зачинається через їжу, а народжується через кишечник, згідно з однією з інфантильних сексуальних теорій[143]. Поети-авангардисти втілюють цю інфантильну міфологізацію завершальної садистської еволюції суб’єкта, який прагне бути автономним щодо середовища, виробляти його самому, користуватися ресурсами лише власного тіла. Тому кожен авангардист прагне