Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"

міст і партійних концертах, які він режисерував. Надивився я за своє життя на ті однакові чиновницькі пики (таке враження, що їх на якомусь конвеєрі ліплять): тупі, розжерті, які ще зовсім недавно були затятими комуністами, а тепер, ухопившись за українські знамена, «розбудовують молоду державу». І на артистів — цих жалюгідних закомплексованих алкоголіків-пристосуванців, що їх повно у різних творчих колективах, ансамблях, театрах, капелах, не виключаючи, до речі, і той театр, у якому я зараз працюю. Набридло мені жити у царстві облуди, брехні, пліток і порівняльних характеристик. Хотілося просто жити, любити, творити, як творили, приміром, ці хлопці з «Бу-Ба-Бу», хотілося бути разом з ними й займатися чимось таким, що приносило б істинне задоволення та користь. Адже час який — буремний, історичний. І ти — молодий, талановитий юнак, готовий кинути своє життя на терен процвітання і щастя рідної України!

«Господи! Покажи мені шлях мій, наверни мене на дорогу мою! Зроби так, щоб життя моє повернулося у правильний бік! Допоможи мені, Господи, визначитися зі справою життя мого та віднайти земне призначення своє! Бо без цього мені далі аж ніяк! Прошу тебе, Господи, не залиш без відповіді благання моє!» — лине до небес моя молитва над святими пагорбами й поганськими капищами, над фундаментами зруйнованих церков і новобудовами Лівого берега, лине над Києвом та усією Україною, бринить у повітрі листопадової ночі на крутих схилах Дніпра біля Святої Лаври і відлітає туди, де на золотаво-рожевих хмарах сидить молодий і потужний Бог, що чує мене і вдоволено киває головою, а десь поруч із ним на хмарах сидить іще один молодий, літературний Бог — Юрко Іздрик і награє щось меланхолійне на своєму роялі. Навколо літають амури та янголята, прекрасні німфи й мудрі музи обсипають його пелюстками троянд та срібним сміхом, а він пихкає від задоволення, як український борщ, і задоволено бубонить собі під ніс чи то слова пісні, чи то рядки зі свого нового твору, що він читав сьогодні ввечері у будинку Актора, так само награючи собі на роялі: «Мої сни — це література вищого ґатунку. Залишається дрібничка — записати їх на папері. Перетворити на маленькі закарлючки та чорні значки… І хіба можна передати ними те відчуття страху й радості чи насолоди, котрі з'являються у снах? І головне — відчуття знання. Знання та розуміння. Уві сні я знаю та розумію довколишнє. Мені відома суть речей і сутність життя, і всі події виправдані внутрішньою логікою, котру я неспроможний опанувати прокинувшись… Картина розпадається на якісь не зв'язані між собою фрагменти, випадають і зникають цілі кавалки й соковиті кусні, не кажучи вже про деталі та нюанси».

О, Іздрику, Іздрику, мій бідний Йорику? Де ти зараз? Либонь, друшляєш вже у своєму ліжку, так і не впіймавши мить, коли дійсність перейде у сон, або продовжуєш бухати із друзями після вдалого виступу? У вашій кімнаті в гуртожитку багато творчої молоді напідпитку, а я стою біля твого рояля і чорна блискуча площина його розливається переді мною морем каламутної води, в якій тонуть усі мої думки й ваші розмови про Гайдеґера і Рембо, води, яка несе в собі горохові сперматозоїди північних ланів, над котрими зранку пролітає сріблястий літак, зрошуючи їх хімікаліями. Гуслить басами чорне море рояля, золоті струни тіпаються і дзижчать, і мені конче треба подолати цю відстань, яка каламутною водою сновидінь утікає за небокрай. Іржаві абстракції зруйнованих пристаней ламають його тонку нитку. Я озираюся навколо і з подивом бачу, що я вже не на небесах, а серед гучного натовпу богемної молоді напідпитку. Навколо душна вологість тютюнового диму й алкогольних парів, які поглинають чистоту та ясність мого розуму й устремлінь. Зникли храми, до яких я перестав ходити, бо там тільки фарисейство та торгівля жертовними голубами. Зникли прекрасні хмари та жінки, що обсипали нас пелюстками троянд, зникли шляхетність і правда, потонули в багні таланти та бронзові носи наших рвучких галер. Не лишилося нічого, окрім цієї совкової сірості старого гуртожитку, повного недопалків, порепаних стін, драного лінолеуму та порожніх пляшок несправджених надій, нічого окрім цього похмільного мороку, в якому тоне все! Набридло! Рукою розриваю струну небокраю! По долоні різонуло до крові — у небо витікає рояль. У сіре безкрає небо тече море кволої каламутної води. Розбиті човни, недописані вірші, непроказані слова подяки, використані презервативи, засохлі квіти, зашерхла кров, кавунові шкоринки, горохові сперматозоїди вольвоксу, баси, дієзи, паузи — все це кудись тече повз мене. Каламутна вода тим часом піднімається і заливає мені ноги. «Треба рятуватися!» — прожогом пролітає головою думка, і я щосили починаю дертися на гору, що стоїть за моєю спиною. «Куди ти? Куди!?» — звідкілясь раптом виникає цілий натовп богемної молоді і мчить за мною, намагаючись ухопити за ноги й зупинити мій рух. У руках, наче зброю, тримають вони пензлі, скрипки, олівці, циркулі, перуки, мастихіни, фаготи, пір'я, грим, чорнильниці, пуанти, друкарські машинки, ноти й інше чаклунське приладдя. «Стій! Стій!» — гукають митці, але я розумію одне: варто зупинитися, і цей натовп розтовче мене, розчавить, як немовля… «Ага… він боїться нас!» — регочуть вони за моєю спиною, але я знаю: зачепитися зараз з ними в диспуті — значить, померти, а тому я мовчу й уперто деруся на гору. «Сам, тільки сам!» — проказую до себе, розуміючи, що ніхто в цілому світі не дасть мені поради. «Жодного колективізму, жодної спільної відповідальності. Тільки індивідуальна!» — наче мантру проказую ці слова. «Здохнеш без нас, дебіле! — волають демони за моєю спиною, — один в полі не воїн!».

— А от і воїн! І один у полі — воїн! — кричу я, піднявши угору руки.

Я стою на самій верхівці величезної гори й бачу під собою цілий світ. Долини, ріки, море та далекі кораблі на рейді. Тільки, що це!? Мої вороги — скажений натовп митців усіх рангів і мастей — викочують чи то гармату, чи то катапульту і закладають у неї масивний чорний камінь… «Смерть йому! Смерть!» — вони накручують грубезні канати, і от я вже бачу, як камінь повільно, мов у рапіді, летить мені в голову і зараз розтовче довбешку. Іншого виходу нема! Рвучко кидаюсь уперед у самісіньку прірву й спершу стрімголов лечу вниз, а потім розумію, що тіло моє набуває дивної сили, яка дозволяє йому триматися в повітрі. Щосили змахую руками, мов крилами, долаючи опір повітря. Змахую й просуваюся вперед. Спочатку повільно, але щодалі, то все легше