Читати книгу - "Війна з саламандрами"

плакала, коли Фред сказав, що в Джуді ноги гарніші? Потім вона казала, що Фред страшенно невихований, що він їй псує всю втіху від подорожі… Бідненька моя Лі!.. А тепер дівчата не розмовляють одна з одною. А коли я хотів поговорити з Фредом, Джуді покликала його до себе, як цуцика. А Фред же мій найкращий друг. Звісно, коли він коханець Джуді, то мусить казати, що в неї ноги гарніші. Правда — йому не слід було твердити це так категорично. Це була нетактовність перед бідолашною Лі; вона правду каже, що Фред самозакоханий бовдур. Страшенний бовдур… Правду кажучи, не так я уявляв цю подорож. І на біса я взяв цього Фреда!”

Містер Ейб помітив, що вже не милується перламутровим морем, а з похмурою, дуже похмурою міною пересіває між пальцями пісок із дрібненькими черепашками. На серці в нього було тяжко й прикро. Татусь сказав: “Побач трохи світа”. Чи вони вже побачили трохи світа? Містер Ейб намагався згадати, що ж він, власне, бачив, але в пам’яті його зринало лише одне: як Джуді та любонька Лі демонструють свої ноги, а Фред, плечистий Фред сидить перед ними навпочіпки. Ейб іще дужче спохмурнів. “Як же хоч цей кораловий острів називається? Тараїва, казав капітан. Тараїва, чи Тахуара, чи Тараїхатуара-та-хуара. Може, краще було б уже вернутись додому, і я скажу старому Джесові: татку, ми були аж на Тараїхатуарі-та-хуарі. Якби хоч я того капітана не кликав! — злостився на себе містер Ейб. — Треба побалакати з Лі, щоб такого більше не робила. Боже, як воно вийшло, що я її так страшенно кохаю! Коли прокинеться, треба поговорити з нею. Сказати їй, що ми могли б побратися… — Очі в містера Ейба були повні сліз: — Боже, чи це кохання, чи мука, чи, може, ця нестерпна мука від того, що я її кохаю?”

Підведені синім, лискучі повіки любоньки Лі, схожі на тонесенькі скойки, здригнулися.

— Ейбе, — почувся сонний голос, — ти знаєш, про що я думаю? Що на цьому острові можна зняти роз-кіш-ний фільм.

Містер Ейб засипав свої нещасливі волохаті ноги дрібним піском.

— Чудова ідея, любонько. А який?

Любонька Лі розплющила свої бездонно сині очі.

— Ну, хоч би так: уяви собі, що я буду на цьому острові Робінзонкою. Жінкою-Робінзоном. Правда, напрочуд нова думка?

— Атож, — невпевнено відповів містер Ейб. — А як би ти попала на цей острів?

— Дуже просто, — промовив солодкий голосок. — Наша яхта розбилась би під чаа бурі й ви всі потонули — ти, Джуді, капітан і всі.

— І Фред теж? Адже Фред плаває як риба.

Гладеньке чоло насупилось.

— Ну, хай Фреда з’їсть акула. Це буде розкішний кадр! — любонька аж у долоні заплескала. — Адже у Фреда неймовірно гарне тіло, правда?

Містер Ейб зітхнув.

— А далі як?

— А мене б непритомну викинула на берег хвиля. Я була б у піжамі — в отій “синій у смужечку, що так тобі сподобалася позавчора. — З-під ніжних примружених повік сяйнув погляд, щодуже до речі й наочно демонстрував спокусницьку сиДу жіноцтва. — Власне, цей фільм має бути кольоровий. Усі кажуть, що синій колір надзвичайно пасує до мого волосся.

— А хто б тебе там знайшов? — діловито допитувався містер Ейб.

Любонька замислилась.

— Ніхто. Який же з мене був би Робінзон, якби тут були люди, — сказала вона несподівано логічно. — Тому ж і роль така чудова, що я весь час грала б сама. Уяви собі: “Лілі Веллі в головній і взагалі єдиній ролі!”

— І що б же ти робила протягом цілого фільму?

Лі звелась на одному лікті.

— Це я вже придумала. Купалась би й співала на високій скелі.

— В піжамі?

— Без, — відказала любонька. — Правда, це був би страшенний фурор?

— Ну, не грала б же ти весь фільм голою, — промурмотів Ейб відверто несхвально.

— А чому? — невинно здивувалась любонька. — Що тут такого?

Містер Ейб промимрив щось нерозбірливе.

— А потім… — Лі задумалася. — Стривай, уже знаю. Потім мене викрала б горила. Розумієш, така страшенно волохата чорна горила.

Містер Ейб почервонів і став заривати свої ненависні ноги ще глибше в пісок.

— Але ж тут нема ніяких горил, — заперечив він не дуже переконливо.

— Є. Тут є всілякі звірі. Треба дивитись на це по-мистецькому, Ейбе. До мого кольору шкіри горила пасуватиме надзвичайно. А ти помітив, які у Джуді волосаті ноги?

— Ні, — відказав Ейб, якому ця тема була вкрай прикра.

— Жахливі ноги, — сказала любонька й задивилась на свої литки. — А коли та горила нестиме мене в обіймах, із джунглів вийде молодий дикун і вб’є її.

— А як він буде одягнений?

— У нього буде лук, — не вагаючись вирішила любонька. — І вінок на голові. Той дикун візьме мене в полон і відвезе до табору людожерів.

— Тут ніяких людожерів нема, — пробував Ейб заступитись за острівець Тахуару.

— Є. А людожери надумають принести мене в жертву своїм ідолам і під час цього обряду співатимуть гавайських пісень. Знаєш, таких, як негри співають у ресторані “Парадайз”. Але той молодий людожер закохається в мене… — прошепотіла любонька з круглими від захвату очима. — А потім у мене закохається ще один дикун — ну, скажімо, ватажок їхнього племені… а тоді ще один білий…

— Де ж тут візьметься той білий? — задля точності спитав Ейб.

— А він буде їхнім бранцем. Хай то буде знаменитий тенор, що попав до рук дикунам. Це щоб він міг співати в фільмі.

— А як він буде вдягнений?

Розглядаючи пальці на своїх ногах, Лі відповіла:

— Він буде… без нічого, як і людожери.

Містер Ейб покрутив головою:

— Нічого не вийде, любонько. Всі знамениті тенори страшенно гладкі.

— Шкода… — посмутніла любонька. — Ну, хай тоді його грає Фред, а тенор тільки співатиме. Ти ж знаєш, як робляь звук до фільмів.

— Але ж Фреда з’їла акула!

Лі розсердилась:

— Не будь ти таким жахливим реалістом, Ейбе! З тобою зовсім не можйа говорити про мистецтво! А ватажок обплів би мене всю низками перлів…

— Де б він їх узяв?

— О, тут повно перлів, — запевнила Лі. — Фред із ревнощів боксував би з ним на скелі над морським прибоєм. Фредів силует на тлі неба був би просто розкішний, правда? Хіба не чудова думка? І обидва вони впали б у море… — Любонька аж засяяла. — Отут і придався б епізод з акулою. От казилась би Джуді, якби Фред грав зі мною в фільмі! А я б одружилася з тим вродливим дикуном. — Злотокоса Лі схопилась. — Ми стояли б отут на березі… на тлі